Олена думала, що їй з сім’єю вдасться перечекати бойові дії, як і у 2014 році. Але події розвивались стрімко і страшно. Довелось шукати перевізника для всієї сім’ї і для немобільної хворої мами

Приблизно о п'ятій ранку було дуже чутно дуже сильний вибух. Потім я дізналася, що це наш аеропорт бомбили. Спочатку не знали, що робити, наскільки це буде довго і серйозно. У 2014 році ми таке вже проходили, але ніхто не знав, що буде аж так. У 2014 році було трішки легше: я тільки відправляла матусю з онуками, а сама залишалася. Тоді теж було страшно, але більш-менш спокійно. Не думали, що дійде до того, що буде постійно вибухати. 

Дуже багато людей збирали речі та виїжджали. В перший день я думала, що цього з нами не станеться, а 3 березня зрозуміла, що треба щось робити. Матуся моя - інвалід, немобільна людина, останні два роки майже з хати не виходила окремо, постійно - під моїм наглядом. Ми їй їжу привозили і в лікарню возили. Будинок був без ліфта, тому потрібно було доглядати її в той час. Зібрати речі та кудись поїхати не було можливості.

Дітей я зібрала, говорила з онуками. З початку березня вони перейшли у підвал і там ночували, тому що було страшно. Жахливі вибухи вдень і вночі починалися. 

Ми жили в різних кінцях міста, тому добратися до них вже було не дуже зручно між пострілами, це було страшно. У першу чергу переживала за дітей і онуків, аби відправити невідомо куди - теж страшно. Знайшли знайомих, які були згодні тільки на місяць прихистити, бо місця в них  не було. 

Слава Богу, були потяги безкоштовні для переселенців, можна було хоч дітей відправити. Відправили дітей з внуками, потім шукали можливість, щоб самим виїхати. Уже було зрозуміло, що залишатися не можна. Все більше і більше людей гинуло, і по двору вже прилітало. Жити в тамбурі не дуже цікаво. Тоді світла і води не було. Опалення у перший день не стало, хоч і холодно було. 

Була проблема: як виїжджати, тому що у нас в родині мама немобільна, інвалід, вікова категорія 80+. У сестри моєї рідної на руках була свекруха після інсульту. Залишати таких людей ніхто не збирався - шукали, як їх перевезти. Знайшли сусіда, який теж переїжджав. Він був один з машиною, то до нього попросилися. Виїхали 30 березня. Повний багажник був тільки памперсами для наших стареньких забитий. Забрали і тваринок своїх. Були у дітей собачка і кіт. Така машина була і водій, який згодився вивезти мою сестру, мене, матусю і свекруху моєї сестри. Отак ми виїжджали на легковій машині - нічого з собою взяти не було куди. Документи хоч встигли взяти. 

Коли виїжджали, було дуже гучно. Боялись, що не зможемо виїхати. Але виїхали спочатку до Дніпра. Сестра залишилася в Дніпрі, там знайшли хостел. Ми поїхали трішки далі, у Вінницькій області залишилися, в селі. 

Люди там нам дали хатинку без хазяїв, яка на зиму не підходила. Перші пів року ми були там. Нам  допомогли дуже гарно, їсти дали, з усього села приносили. Люди в нас чудові. 

Зараз ми в Одеській області. Знайшли родича, який теж виїхав разом зі своєю роботою. Він нас перевіз до себе, тому що вдвох з мамою у мене б не вийшло хату знайти. Разом платимо за житло, за оренду. Діти і онуки зараз в Івано-Франківську - старша донька там роботу знайшла, слава Богу. 

Скрутно, але мир не без добрих людей. Переживали люди, робили все для того, щоб нам було зручно, хоча незнайомі зовсім. Я відчувала, що люди хочуть допомоги - це дуже-дуже приємно було. Поряд - мати. Я не знаю, як у інших людей, а нам повезло. Більше за все вразило, наскільки в нас багато гарних людей.