Ми жили під Волновахою. Наше село розбили, хату нашу розбили. Ні речей, ні хати немає. Ми тепер живемо в Черкаській області. Це не життя, а виживання. Мені скоро буде 78 років. Я вже стара - не доживу до того, як закінчиться війна, коли будуть давати акти обстеження, буде комісія їхати. Дві тисячі платять мені, що я на пенсії, а дочці не платять, тому що вона робочого віку. А роботи нема ніде. Гуманітарки нам ніякої ніхто не дає тут. Таке життя в нас. 

У нас було таке село гарне, школа дуже красива. Все побили, розбили - ні школи немає, ні садочка. Хати всі згоріли, всі побомбили. Ми покидали все, поїхали в світи і бродимо, як бездомні собаки. 

Люди, які це не пережили, нам не вірять. Кажуть: «Хату розбило, речі розбило, чого ж ви живі залишилися?» Треба було, щоб і нас побили… 

Головне, живність жалко. Собаки, коти залишилися. Було, з літака кидали бомби, і треба було кудись тікати. Більше ми туди не повернулися, бо нема куди вертатися. Хати нема, речей немає. Куди вертатися, і що там робити?

На таблетках живемо. Усе в середині крутиться, все тремтить. Думали, забудеться, а воно не забувається. Ніколи не забудеться. Жили - хто бідніше, хто багатше, а тепер - що зробили? Тепер є люди, що нажилися. У час війни вони кажуть, що нам війна допомогла. Вони понастягували - в них і гроші, і все є. Одна людина так живе, а у другої хліба нема за що купити. Кому війна, а кому мати рідна. Ми бідні, нещасні доживаємо якось свій вік.