24 лютого зранку зателефонувала мені подруга о п’ятій годині, сказала: «Ти не чуєш, що нас бомблять?» Я підскочила і почула, що бомблять. І все, більше вже ніхто не лягав із п’ятої ранку. Страшно було, але люди на роботу пішли. А я була вихідна, тому вдома була. 

Наступного дня пішла на роботу. Працювала я в дитячому будинку, в інтернаті для дітей-інвалідів. Ми прийшли на роботу, а там діти перелякані. І з того дня ми почали спускатися в підвал, дітей захищати. Було дуже страшно.

Торік у нас не було ні води, ні газу. По воду ходили до криниці. Було дуже важко, але люди пускали, давали воду зі скважин. Хоча багато не давали, щоб вода не пішла. Газу не було, на електричній пічці варили їжу. Ми живемо у своєму домі, і в нас були запаси, було невелике господарство. Нам і гуманітарну допомогу давали. А потім ввімкнули воду і світло.

Все це так страшно! У подружки просто знесло все у дворі. Упала ракета, і їй розбило все, що тільки можна: і хату, і теплиці, і гараж, і кухню. І мене шокує, як можна на людей таке скидати. У лікарні стільки дітей, стареньких, а вони обстрілюють! Це страшно. Ми не виїжджали. Діти наші виїхали. Пів року побули у від’їзді – тут, в Україні, - і повернулися додому. Вони вийшли на роботу. Живемо тепер тут.

Коли мені дуже страшно, як уночі стріляють, я, наче мала дитина, накриюсь ковдрою, ніби сховалася, і лежу. 

Зараз уже таке відчуття, наче ми звикли. Мабуть, уже не так гостро все сприймається, як раніше, хоча, звісно, і досі страшно.

Я позитивно налаштована. Я думаю, все буде добре, Україна буде нашою, а про інше я навіть не думаю. Все буде добре.