Я весь час була вдома. Нікуди не виїжджала. Під час обстрілів з сусідами сиділи в підвалі. Було дуже страшно. У мене пошкоджене майно, і дуже важко його на одну пенсію ремонтувати.

Ми десять місяців були в окупації. У нас не було світла, води. Вже під кінець окупації періодично давали світло. У кого не було банківської картки, ті пенсії не отримували. Магазинів не було, все було потрощене, побите. 

Окупанти в перший же день пограбували всі магазини, ходили по хатах, рилися кругом. Дуже було страшно і тяжко. Мобільного зв’язку взагалі не було.

Чесно скажу: мене все шокувало. Прийшли непрошені гості й поводилися, як хазяї. Ми не мали права навіть зателефонувати рідним. Окупанти перевіряли в нас паспорти. Ми були вдома, наче в гостях. Вони забирали людей, у приміщенні поліції влаштували катівню і били людей. Грабували нас. Елеватори розгромили і продавали наше зерно. Мене все шокувало протягом усіх десяти місяців.

Ми з сусідами одне одного підтримували. Чесно кажучи, великого стресу не було, бо ми вірили, що рано чи пізно все це закінчиться. Хотілося б, щоб скоріше, але це від нас не залежить.

Діти далеко, онуки теж. Звісно, хотілося б зустрітися з ними. Головне – щоб ми були живі та здорові, наші діти були живі та здорові. Є надія, що все відбудується.