Війна вже не вперше змушує нашу родину залишати свій дім. Спочатку ми втратили все у Донецьку, потім намагалися почати життя заново у Лимані Донецької області. Але і звідти довелося тікати. Ми ледве встигли виїхати до окупації міста, а все, що залишилося після нас, згоріло. Наше життя перетворилося на постійні переїзди, втрати та відвідування лікарів.

Коли ситуація в Лимані почала стрімко погіршуватися, у всьому місті була паніка. Діти дуже засмучувалися через те, що нам знову доводиться тікати. Ми мали їхати потягом до Дніпра, і я дуже боялася, що його скасують, адже він прямував зі Слов'янська, де вже почалися обстріли. Син постійно запитував: «Невже ми знову все це почуємо?». На щастя, потяг, хоч і з запізненням, приїхав. У кожного з нас був лише один рюкзак з речами, а ще ми везли з собою кішку у переносці.

Моїм дітям уже не потрібно було пояснювати, що таке війна. Ми постійно говорили про загострення ситуації, а у школі їх декілька разів навчали, як діяти під час евакуації. Коли я сказала, що ми знову тікаємо з міста, донька стала біла як стіна, у неї тремтіли руки. Син дорогою на вокзал прощався з друзями, просив їх берегти себе і не міг зрозуміти, чому вони не тікають разом із нами.

Один із найстрашніших спогадів залишився ще з Донецька. Загорівся сусідній будинок, і ми разом з іншими намагалися його загасити. Але врятувати людей, які там перебували, не вдалося. Цей день назавжди залишився в нашій пам'яті.

Пережите сильно позначилося на здоров'ї дітей. Вони почали часто хворіти, а донька страждала від енурезу до 14 років. Нам доводилося звертатися по допомогу до лікарів і психологів.

Були й важкі побутові умови. Не було води, її привозили у цистернах. Доводилося також збирати дощову воду. Ми вже неодноразово втрачали свій дім і починали все спочатку, але найважче бачити, як усі ці події вплинули на наших дітей.