Годлевська Владислава, 9 клас, Комишуватський ліцей Рівнянської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Шворінь Людмила Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я, як зазвичай, збиралася до ліцею. Та раптом пролунав телефонний дзвінок. Мамі зателефонувала подруга і повідомила, що почалася війна.

Війна… В моїй уяві промайнули уривки з фільмів, оповідань, презентацій, уроків історії. Мені важко було збагнути , що почалася війна. Ми з мамою були розгублені і не знали, що робити. Ввімкнули телевізор  і ще раз пересвідчились, що це так. Нас перевели на дистанційне навчання. Лунали сигнали «Повітряної тривоги»,  і ми ховалися у підвал. Лякала невідомість і страх, як воно все буде.

Чоловіки із нашого села пішли захищати нашу землю добровольцями. Дехто повернувся, навіть, з-за кордону, почувши таку сумну звістку.

Так як я живу у Кіровоградській області, то масштабних воєнних дій у нас немає. Але страшно бачити в небі винищувачі, ракети, дрони, які дзижчать над твоїм будинком.

Війна – це горе, біль, розпач. Навесні  2024 року загинув наш односелець, якому було лише 25 років. А  восени , 20 вересня 2024 року, напередодні Дня миру, провели в останню путь ще одного захисника, якому теж виповнилося 25 років. Зустрічали Героя «живим» коридором. Зібралося багато людей, принесли квіти, зібрали кошти, щоб підтримати батьків загиблого. Та хіба це все зможе повернути  батькам сина?  

Була церемонія прощання у центрі села. І дорослі, і малі не могли стримати сліз. Сумно і важко було дивитися на матір та батька, які втратили єдиного сина.

Так, він для всіх буде Героєм, але він вже ніколи  не переступить поріг рідної домівки, ніколи не обійме своїх батьків,  в нього ніколи не буде власних дітей. На цвинтарі  буде лише його могила. Будуть приходити туди рідні, близькі, знайомі. Так і по всій Україні  багато могил наших захисників і мирних жителів, які просто хотіли жити на своїй землі.

Ось 1000 днів війни. Це тисячі людей, які змушені були покинути рідні домівки, це тисячі загиблих, це діти, які залишилися сиротами.

Я разом зі своїми друзями та однокласниками  беру участь  у різноманітних акціях на підтримку ЗСУ. Допомагаємо,  чим можемо. Адже в єдності наша сила.

Мені лише 14 років. Моє життя сповнене надією і сподіваннями, що  скоро буде перемога. Впевнена, що війна закінчиться, не буде сигналів повітряних тривог.  Знову можна буде щось планувати, подорожувати. Адже з початком війни  я ніби подорослішала. Стала по-іншому дивитися  на деякі речі, радіти кожному дню.

Я щиро вдячна всім захисникам і захисницям за те, що вони боронять нашу неньку-Україну, за можливість навчатися, мріяти, сподіватися, що скоро все закінчиться, настане мир і все у нас буде добре.

Вірю, що все буде Україна! Слава Україні! Слава нашим захисникам і захисницям!