Напередодні початку війни, 23 лютого, я по справах була у виконкомі. Працівники всі були на робочих місцях, але стурбовані. Кажуть, нам роздали трудові книжки. Не виключено, що сьогодні-завтра почнеться війна з росією, мовляв, про це повідомили іноземні розвідки, преса. Ніхто не вірив, що росія нападе на Україну.
Згодом шеф з Києва зателефонував і повідомив, що росія вторглась на наші землі... Почалась паніка… Бігли до банкомату знімати гроші та купувати продукти. Мали запаси в холодильнику два-три дні.
Обстріли у нас почалися одразу в той же день. На третю ніч ми пішли ночувати до підвалів та бомбосховищ. Так жили до квітня: під обстрілами градів, в пожежах… Гинули люди…
25 березня пощастило вивезти з міста доньку з онучками. 1 квітня з міста виїхали з сестрою.
Мешкала в багатоповерхівці. Дім мій розбитий, квартира вцілила частково: дві кімнати, але все пограбовано… Весь квартал - одна руїна,.
Шок був від потрапляння ракети в торговий центр Кременчука. Це було на очах…
Знайомі, які мешкали в Іспанії, змогли знайти мене, не знаючи мого номеру телефону, щоб запросити до себе в Іспанію. Коли я пояснила, що не буду покидати Україну, вони переселили нас в свою квартиру у Кременчук. Ми ніколи не бачились з ними. Передали ключи через сусідів, копійки не взяли. Ми у них прожили два місяці. Зараз я їх називаю «мої янголи».
До війни працювала. Зараз вже на пенсії.
Я забрала з собою улюбленця онучки – кота Грома. Тепер він всюди зі мною.
