Мені 31 рік. Я з чоловіком і донькою мешкала в Мелітополі. У серпні ми виїхали в Запоріжжя.

Вранці 24 лютого ми почули якийсь гуркіт, від якого задрижали вікна. Після цього нам зателефонували родичі, що жили поблизу аеропорту і сказали, що його бомблять. Так ми дізналися про початок війни, але не могли в це повірити. Я була класним керівником десятого класу. Мої учні запитували мене, що робити. Я порадила їм спуститися до сховища.

Коли в місті з’явилися окупанти, вони зібрали вчителів на нараду й намагалися схилити до співпраці. На жаль, немало моїх колишніх колег погодилось. Я відмовилася. Потім деякі десятикласники писали мені, що батьки віддали їх в російську школу, а вони не хочуть в ній навчатися. Інші виїхали за кордон і звідти зв’язувалися зі мною, щоб подякувати за ті роки, впродовж яких я навчала їх. Це було дуже приємно і стало стимулом вибратися з окупації та працювати в Україні. 

Війна вплинула на стосунки не тільки з колегами, а і з рідними. Деякі родичі залишилися в Мелітополі й чекають на деокупацію, а інші оформлюють російські паспорти й активно працюють на нову владу. 

Ми виїхали в серпні з другої спроби. Першого разу нас не випустили з Василівки, бо почалася перестрілка. Ми повернулися додому, а наступного ранку знову поїхали на блокпост. У черзі стояло не менше тисячі автомобілів. Наша черга надійшла під вечір – і знову почався обстріл. Ми думали, що і цього разу доведеться повертатися, однак окупанти перевірили нас і пропустили. Російські військові викидали речі прямо на дорогу й рилися в них. 

Ми ледь доїхали до Запоріжжя. Дорога була поганою через дощ і велику кількість осколків. На обочинах стояли розбиті автомобілі. На першому українському блокпості нам хотілося плакати від щастя. 

Зараз у нас одна мрія – повернутися додому й жити у мирі та спокої.