Карпенко Андрій, учень 11 класу Миколаївського ліцею №38 імені В.Д.Чайки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Галина Георгієвна

Війна. Моя історія

Миколаїв тримає Південь. Для когось – це лише фраза, яка не викликає жодних емоцій та почуттів. Для нашої сім’ї – це період життя, який почався 24 лютого 2022 року та триває до сьогодення. Наша сім’я – це батько, мама, я, мій дев’ятерічний брат Кирило та трирічна сестричка Мар’яна. Мій батько працівник стратегічного підриємства, яке забезпечує світлом всю нашу область. Він вирішив залишитись у місті, щоб працювати. Це рішення для моїх батьків було дуже важким.

Як правильно вчинити, вони не знали. Щодня, незважаючи на регулярні обстріли міста та постійні повітряні тривоги, тато йшов на роботу, а ми чекали його вдома.

Місто з перших днів війни стало порожнім. Більшість магазинів та аптек не працювали. Саме коли майже всі наші родичі, друзі та знайомі покидали місто, моя мама кинулась купувати дитяче харчування, ліки та підгузки для маленької сестри. Черги до аптек та магазинів були величезними, товарів майже не було.

За кілька днів наша квартира перетворилась на склад: крупи, макарони, овочі, дитячі молочні суміші, навіть сіль та цукор. Саме завдяки цим запасам нам вдалося протриматися перші місяці війни, коли Миколаїв був заблокований російськими окупантами.

Часто, особливо вночі, за вікном були чутні постріли, у комендантську годину суворо заборонялося виходити на вулицю. Батьки з підвалу нашого багатоквартирного будинку принесли старі меблі та позабивали ними всі вікна, щоб зберегти їх від вибухів та уникнути небезпеки поранення склом. Так наша, завжди тепла та сонячна, квартира стала темною та мрачною. Коридор перетворився на «зал очікування».

Біля вхідних дверей стояли сумки з документами та речами першої необхідності, на випадок, якщо терміново доведеться покидати оселю. Ми майже весь час проводили там, сидячи на стільцях, щоб знаходитися за двома стінами.

Багато місяців по Миколаєву російські окупанти били з артилерії та авіації. Справжнім жахом для мешканців міста стали обстріли касетними снарядами, які травмували та вбивали людей посеред вулиці. Обстріли могли початися у будь-якій час та у будь-якому районі міста, тому небезпечно було всюди та завжди.

Маленьких брата та сестру ми виводили гуляти тільки біля будинку, щоб можливо було сховатися хоча б в під’їзді, якщо почнеться обстріл.

А самим важким випробуванням для мешканців міста стало повне припинення централізованого водопостачання, коли пошкодили під час бойових дій водовід Херсон-Миколаїв. Воду набрати було ніде. Перший час питну воду привозили у цистернах з інших міст.

У чергах за водою приходилось вистоювати по декілька годин. Лише згодом в місті з’явились стаціонарні точки очищення води. Два місяці води у кранах в домах не було ніякої. Люди йшли за водою до точок незважаючи навіть на обстріли.

Під час повітряної тривоги не торопилися добратись до укриття, а боялися лише того, що припинять роздачу води. Коли все ж таки в кранах з’явилась вода, користуватися нею, навіть для технічних потреб, було неможливо, бо вона була солоною, мала коричневий колір та неприємний запах.

Проблема з водою в місті залишається до теперішнього часу.

Щоночі ми прокидалися від вибухів ракет С-300, яким окупанти обстрілювали Миколаїв з території сусідньої Херсонської області. Брат з сестрою плакали, тремтіли, потім довго не могли заснути. Заводи, лікарні, школи, житлові будинки руйнувалися щодня від ударів цих ракет. Життя перетворилось на очікування обстрілів, лякав кожен гучний звук. Війна стала часткою нашого життя.

Не вірилося, що десь у світі, є місце, де можна спокійно вийти на вулицю та ввечері лягти спати, не боячись не прокинутися вранці.

Мій брат Кирило замкнувся в собі від постійного перебування у стресовому стані, йому знадобилася допомога психолога. Сестричка Мар’яна до сих пір дуже боїться «грому», бо саме так вона сприймає вибухи.

Я вважаю, що Миколаїв протримався саме завдяки звичайним людям, які залишились та тримались попри все.

Тримайся, мій рідний Миколаєве! Разом з тобою будемо триматися і ми, до самої нашої Перемоги!