Овсяннікова Аріадна , 9 клас, Обухівська гімназія Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Загреба Галина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік - дата вторгнення росії на територію України. І ось, вже тисяча днів йде ця жорстока та кривава війна, яка торкнулася кожного українця.

У перший день війни я прокинулась та почула голоси, що лунали,  через гомони яких долітала фраза: "Почалася війна". У ту мить мені не хотілося вірити у це.

Думки не давали спокою: "Невже це правда, можливо мені почулося?" Я сподівалася на це, але ні, не почулось. Тоді дуже злякалась, не знала, що з нами буде та що робити далі. 

Пам'ятаю вечір, коли уперше лунала сирена.

У той момент було так моторошно, мені тяжко вірилося, що це все відбувається наяву. Нав'язливі думи заважали заснути. Перші вибухи були надто тривожними, повз пролітали гелікоптери, гуділи літаки, і все здавалося таким напруженим і тяжким.

Йшов час. Всі потроху звикали до такого ритму життя, й повітряна тривога вже не здавалася такою страшною, а вибухи не викликали великої паніки, але все рівно насторожували.

Мені запам'яталася одна дата, яку я, напевно, ніколи не забуду. Це вісімнадцяте жовтня дві тисячі двадцять третій рік - день, коли на вулицю, на якій я живу, прилетіла ракета. Пам'ятаю момент, коли я збиралася до школи, почалася повітряна тривога. Й тут пролунав глухий вибух, я у той момент була надворі.

Дійшовши до дверей будинку, почула гул, через декілька секунд -  свист, і потім - дуже гучний, сильний вибух, від якого посипалося скло, мої вуха заклало, а волоссям війнула вибухова хвиля. Я швидко забігла до хати, мама й старша сестра були сильно злякані.

Зайшовши до своєї кімнати, я побачила, що вікна розбиті, й навіть до будинку потрапили частинки з ракети і пропалили дірки в плінтусі, лінолеумі та шторах. На вулиці були не меш руйнівні наслідки: у будинку застрягли уламки великого розміру. Дах був увесь побитий. У паркані, який із заліза, були вм'ятини, наче його обстріляли з пістолета.  

На дворі гучно лунало шипіння. Це з пошкоджених газових труб йшов газ. Але найжахливіше, що можна було почути - це крик жінки, дочку якої вбило уламками.

Біля місця, де збито ракету, асфальт був весь у дірку, стіни будинків пробиті наскрізь, а у деяких зовсім відсутні дахи. Всюди скло, гілки, уламки, листя, пил… - наче страшний сон...

Війна це страшно. Вже майже три роки триває цей тяжкий час.

Кожного дня воїни сміливо захищають нас, нашу землю від ворогів, немов янголи-охоронці. Іноді хочеться забути про цю їдку біль, але кожного дня ворог нагадує про неї. Сподіваюся, що моя мрія про закінчення війни скоро здійсниться, й Україна заграє новими фарбами щастя, любові та миру.