Сім’я з окупованого Харцизька прожила щасливі й безпечні шість років у Маріуполі. А в березні рашисти перетворили квітуче місто на справжнє пекло 

Ми переїхали 2016 року до Маріуполя з Харцизька. Тоді молодшій дитині було два роки, а я була домогосподарка у декретній відпустці.

Вранці 24 лютого ми ще відпочивали, коли о шостій ранку чоловікові подзвонили з Києва з роботи і запитали, як обстановка в Маріуполі. Чоловік відповів, що все тихо, він поклав слухавку і пішов курити та подивитись новини, а коли зайшов до кімнати, сказав мені, що почалась війна.           

Найважче було, коли я і двоє дітей захворіли: у всіх боліло горло, температура була 39, хотілося пити, а води не було. Добре, що коли ми збирались в бомбосховище, я взяла ліки. Але крім цих, більше у нас ліків не було: якщо ще раз заболіти - лікуватись вже нічим. Потім у сина почалась діарея від антисанітарії – бо води, паперу, серветок не було. Це був жах: що робити?

Дітей готувати нічим, пити не було. Чоловік ходив шукати їжу та воду, очікування його здавалось нескінченним.

Діти збирали сніг з машин та землі, щоб розтопити та попити водички.

Найбільший шок був, коли мій чоловік поховав у дворі нашого бомбосховища людину. Це був простий мирний чоловік, якого поранили, коли він шукав їжу для своєї родини. Осколочне поранення легень не давало йому шансу вижити без допомоги лікарів, але лікарні не працювали.

Коли ми намагалися перший раз виїхати з Маріуполя 5 березня через Запорізьку трасу, то побачили на власні очі, який був хаос у місті: все горіло, а люди бігали й запитували: «Де зелений коридор?!»

А коли ми вже їхали до Порт Сіті, на наших очах в нього влучили дві ракети. Діти з переляку закричали: «Повертаємось до бомбосховища!» Але ми поїхали далі. Добре, що ще не встигли зайняти наші місця, бо вже все було зайнято, і люди, які ще приходили, розташовувалися зверху.

Коли другий раз вирішили виїхати, вже не було ніяких сил знаходитись в Маріуполі, але діти не погоджувались - вони боялись навіть виходити. Довелося заставляти, але це дуже лякало.

Ми ж не знали: а раптом ми помиляємось - і тоді всі загинемо?

Не можемо забути нашого улюбленого кота Льову, що згорів у квартирі. Коли ми перший раз намагались виїхати, ми ще змогли збігати до дому його забрати. Тоді у нас не вийшло виїхати, і він переночував в машині. Вранці віднесли його додому, бо він був дуже слабкий, а корму залишилось мало. А коли через десять днів робили другу спробу поїхати - ми з чоловіком пробігли пів дороги за котом, але були вимушені повернутися. Так близько все вибухало, що ми не ризикнули далі бігти, ще й діти були самі. А потім, 17 березня, ми побачили те, що залишилося від нашого дому - він згорів.