Бахарева Марія, 9 клас,  ліцей № 3 Гостомельської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Дворник Тетяна Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це завжди трагедія, але коли вона стає частиною нашого буденного життя, ми змушені знайти сили, щоб витримати всі випробування, які стають перед нами на шляху війни.

Для мене початок повномаштабного вторгнення став подвійним випробовуванням, неймовірним шоком, жахливим сном, бо я вже пережила це одного разу.

У 2014 році ми з родиною вже відчули на собі всі «радощі» руського миру. Я не могла повірити, що цей жах повторюється знов.

У перші дні війни нагадував шок. З кожним новим пострілом, вибухом, повідомленням про загиблих та поранених реальність ставала більш жахливою та відчутною.

Але всю безпорадність, весь жах я відчула тоді, коли ми опинилися під обстрілом. Мій старший брат пішов до аптеки по ліки, ми з мамою та молодшим братом були вдома. Ранок цього дня був дуже теплим та сонячним. Від цього обстріл став ще неочікуванішим та жахливішим. Ми дуже злякались, намагалися вибігти з будинку в підвал, але це нам вдалось з третьої спроби. Я не могла повірити, що цей жах відбувався з нами.

Молодший брат злякався і плакав, я теж була налякана, але найбільший страх був від того, що ми не знали, чи живий мій страший брат.

Я зрозуміла, що найстрашніше – це невідомість, хвилюванння за іншого, неможливість вплинути на події.

У лютому-березні 2022 року наше село Горенка, хоча і не було окупованим, стало форпостом у захисті не лише Києва, а й України в цілому.

Про наше село рідко згадують, воно не увійшло в перелік сіл та міст-Героїв. Але наша Горенка, на рівні з Гостомелем та Мощуном, стала на захист нашої держави.

Довго тягнулись перші дні війни. Страх, напруга, невідомість вимотували більш морально, ніж фізично. Важко далось моїм батькам рішення про евакуацію. Особливо мамі. Ми всіляко підтримували її, бо їй було дуже важко переживати весь цей жах знову.

Але нам таки вдалось, завдяки волонтерам, виїхати на захід нашої країни. І це був теж величезний досвід для мене.

Під час нашої дороги я дивувалась витримці, єдності людей, внутрішній силі наших жінок. А особливо зачепила чуйність наших військових.

Наш від'їзд збігся зі святом весни. І коли вночі евакуаційний автобус зупинили для перевірки, то військові, перш ніж оглянути чоловіків, привітали всіх наляканих жінок зі святом та пригостили нас, дітей, шоколадом. Декілька годин після цього ми їхали мовчки, багато хто ледве стримував сльози вдячності нашим захисникам.

Люди, які зустріли нас на Франківщині, ще раз переконали мене в єдності, мужності та силі нашого народу. На кожному кроці довгого шляху евакуації я зустрічала лише справжніх звичайних героїв нашої Батьківщини.

Війна змусила мене переосмислити своє повсякденне життя. Здається, ще вчора я переживала за дрібниці, а тепер усвідомила цінність простої радості: чашки чаю з рідними, прогулянки та спілкування з друзями, можливість бути в теплі та безпеці.

Серед усіх труднощів, які принесла війна, найскладнішими були моменти невизначеності. Я спостерігала, як мої друзі втрачають близьких, життя, роботу. Спочатку було дуже страшно. Але потім, як птах фенікс з попелу, болю, сліз та горя, в людях відроджувалась, з'являлась з глибин мужність людська, сила духу. Ми всі почали об'єднувати зусилля, допомогати одне одному, шукати нові можливості.

Ми плели сітки, виготовляли окопні свічки, збирали допомогу для військових.

Після 1000 днів війни я стала зовсім іншою людиною. Цей важкий, сповнений болю й смутку, страху та жалю, але, в той самий час, єдності, мужності та гідності, шлях навчив мене вірити в себе, цінувати людську гідність і бути милосерднішою.

Війна – це страшенне випробування, але воно також відкриває нові можливості для росту особистості, змін у суспільстві.

Я впевнена, що, об’єднавшись, ми зможемо перемогти будь-яке зло, відновити країну, довести всьому світу, що Українець – звучить гордо!