Ковтун Таїсія, 11 клас, Ірпінський гуманітарний ліцей "Лінгвіст" №12

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рубан Світлана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого о 4 ранку я прокинулась від слів моєї сестри: «Тая, вставай, почалась війна». Піднявшись з ліжка, я зрозуміла, що моє життя поділилось на до і після. Мені було 13 років, коли світ навколо раптово змінився. Наступну годину я лише сиділа і плакала під звуки вибухів, не уявляючи, як далі жити. Тиждень ми просиділи в Харкові, рятуючись у підвалі.

Коли ракета влучила у площу Свободи, ми зрозуміли, що залишатися далі неможливо. Я народилася в Харкові, все моє життя, дитинство і родина залишилися там.

Щоб виїхати з України, нам довелося обʼїхати Київ та подолати велику відстань. Нарешті, ми досягли безпеки. Спочатку ми опинилися в Молдові, де нас прийняли знайомі батька мого друга. Це були молдавські дідусь і бабуся, які радо пригостили нас національними стравами та дали місце для сну.

Після Молдови ми поїхали в Румунію, де довелося долати гірський серпантин. Це був справжній виклик: засніжена дорога, обмежена кількість грошей та невизначеність. На щастя, ми знайшли готель, де переночували безкоштовно. У Польщі нас зустріла подруга моєї мами, хлопець якої мав забезпечити нас  житлом в Португалії. У Кракові ми сіли на літак до Лісабона, а потім на потягі машиною доїхали до села Алькобєрташ.

Я пам’ятаю, як з другом ми бродили лісом, насолоджуючись природою. Одного разу, заблукавши, ми ледь встигли повернутися додому до заходу сонця. Це був день, який я ніколи не забуду.

Але це не могло тривати вічно. Мама знайшла житло у маленькому містечку Прайа де Міра також в Португалії, де ми прожили місяць. Я почала ходити в португальську школу, де люди були добрими і привітними. З часом ми вирішили поїхати до Німеччини, бо там українці отримують велику підтримку. У Фрідбергу ми заселилися в будинку німця, який надав нам дві кімнати та годував. Я знову пішла до школи. Всіх українців зібрали в одному класі, щоб навчати нас німецької мови. Проте незабаром мама зрозуміла, що ми не зможемо знайти власне житло, і вирішила повернутися в Україну.

Цей шлях назад сповнював мене смутком, але також і надією. Повернувшись, я жила з бабусею в Полтаві.

Літо я провела, працюючи волонтером у дитячому таборі. Займатися з дітками було весело, і я відчувала, що можу бути корисною. Під час різних активностей приходили люди, що теж були волонтерами, так я і познайомилась з тренером з таейквон-до. Мені сподобався цей вид спорту, тож я не хотіла знов переїжджати. Але через відсутність можливості навчатися очно, мама вирішила переїхати до Ірпеня, де були кращі умови для життя та освіти. У Ірпені я знайшла нового тренера з таеквон-до і займаюся цим спортом вже два роки. Тренуюсь щодня і наполегливо йду до мети.

Нещодавно я брала участь у чемпіонаті України з кікбоксингу і отримала перше місце в категорії лайт контакт та кік-контакт.

Зараз моє життя набирає нових обертів. Я навчаюсь у ліцеї «Лінгвіст», вивчаю польську мову, оскільки мрію поступити до університету в Кракові. Кожен день приносить нові виклики та можливості, і я сповнена надій на краще майбутнє.