Шевчук Мирослава, вчитель, Слобідкорахнівська гімназія

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – страшна подія, яка  може відбутися в будь -якій країні при будь- якому керівництві при будь яких обставинах. Але я ніколи не думала, що у сучасному світі, моє покоління буде переживати страшну війну, яка забере багато людських життів.

Коли того ранку почалася повномасштабна війна, я прокинулася від звуків літаків і вибухів, а це мав бути звичайний лютневий ранок, коли збираєшся на роботу у школу до своїх учнів, очікуєш приходу весни, тепла. Почувши, що війна, думаєш, що далі, як жити, чи швидко це закінчиться. Паніки не було, але була готова захищати свою державу, область, село, хату, сім’ю. Почали плести сітки, допомагати військовим, волонтерам – продуктами, одягом, лікарськими засобами.

Робота – це те, що допомогло мені перейти усе це, не втративши здоровий глузд. Через поганий стан здоров’я вдавалося важко. Підтримувала  усіх друзів, знайомих, але забувала про себе, про своє здоров’я.

Коли до нас  приїжджають переселенці, допомагаю чим можу. У школі також навчаються багато діток, які покинули свої домівки через війну. Розумію, що важко їм призвичаїтися до наших традицій, наприклад про Святого Миколая вони ніколи не чули, але святами, заходами прикріплюєш любов, повагу до України, захисників, української мови. Багато захисників – рідні наших вчителів, учнів, які захищають або, нажаль, загинули. Щоб учні краще почували себе у ці страшні дні, коли годинами сидять в укритті під час тривоги, я намагаюсь створити комфортне, радісне середовище.

Особливо мої учням подобається ігрова кімната, я кожного року міняю дизайн, щось добавляю нового, купую цікаві, розвивальні іграшки, беру з учнями участь у конкурсах, олімпіадах, заходах гімназії.

Допомагаємо нашим військовим, відправляючи посилки на фронт. Молимося за них, чекаємо. Мені дуже морально важко виходити на живий коридор, на похорон військового, де приходить багато людей, щоб вшанувати загиблого. Це надзвичайно важко, що життя цієї людини могло бути довгим, щасливим. І ти хочеш, щоб це все закінчилося. Але проходить першій рік, другий рік, третій…

Думаєш, що якби не було війни, люди, діти були б живі, було більше радісних моментів. Українці не їхали б за кордон для кращого життя, на свята збиралася родина і дякувала Богу за прожитий рік.

Я вірю в перемогу України, що ми переживемо всю біль, горе і станемо найсильнішою країною. Ніколи не забудуться страшні події, які вчинили з українським народом, але майбутнє покоління не забуде своїх героїв, які дали можливість жити на українській землі, працювати, навчатись і просто любити свою Батьківщину.