Анна Книш, 2 курс
Гайворонський політехнічний фаховий коледж
Викладач, що надихнув на написання есе: Поліщук Оксана Іванівна

Есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки війни залишили слід у кожному з нас — від маленьких сіл до великих міст, від дітей до літніх людей. Зі сльозами на очах ми прощалися з близькими, котрі вирушали на фронт, і з надією чекали на їхнє повернення. Тисяча днів — це не просто цифра. Це тисяча днів страху, мужності та незламності. Це час, коли кожен з нас шукав своє місце у цій історії, свій шлях до перемоги. Ось моя історія, як ці дні стали частиною мого життя.

На початку війни я була ще зовсім юною, як і моя країна, що все ще навчалася, як жити у мирі. Перші місяці конфлікту змінили все. Спершу прийшла хвиля шоку — складно було повірити, що мирний світанок може змінитися звуками сирен та гулом літаків. Але ми швидко навчились розрізняти звуки літаків та ракет і з першого погляду впізнавати військову форму.

Щодня новини заповнювалися повідомленнями про бої, втрати, відновлення. І разом з моєю родиною, друзями та усіма співгромадянами ми вчилися підтримувати одне одного.

Війна навчила нас нових почуттів — солідарності й допомоги. Ми перестали бути просто людьми, з’єднаними лише паспортами. Кожен став частиною великої родини, де один за всіх, і всі за одного. Волонтерські центри, збори допомоги, акції на підтримку наших військових стали невід'ємною частиною нашого повсякдення. Це було випробуванням нашої стійкості, але одночасно і моментом істини, коли я зрозуміла, що хочу зробити більше.

Мій шлях пролягав через допомогу іншим. Спочатку ми з моєю родиною збирали пакунки  для військових, що знаходились на передовій.

Потім почала допомагати місцевим закладам, які збирали речі для переселенців . З кожною розповіддю, кожним поглядом і усмішкою я відчувала, як зближаюся з цими людьми. З часом я відчула, що цей шлях не просто мій, а й дорога всієї країни, яка прагне повернути собі свій дім, свою свободу, свою правду.

Однією з найтяжчих сторінок цієї подорожі стали прощання. Друзі та знайомі, яких я та моя родина колись знали, йшли на фронт, дехто з них більше не повертався. Кожна втрачена людина залишала порожнечу, заповнити яку було неможливо. І це стало для мене ще одним випробуванням: як жити з усвідомленням того, що ціна свободи — це людські життя? Як не втратити надії? Відповідь на це я знайшла у спогадах про тих, кого ми втратили.

Вони були героями, котрі боролися не лише за себе, а й за всіх нас своє молоде життя вони віддали за життя інших українців . І тому ми маємо продовжувати йти вперед — заради них, заради пам’яті.

Тисяча днів війни зробила нас сильнішими. Вона навчила нас цінувати кожну хвилину миру, кожен спокійний ранок і вечір, проведений з близькими. Мій шлях був непростим, але саме завдяки йому я зрозуміла справжню ціну свободи. Усі ці події перетворили мене на людину, готову відстоювати свої ідеали та захищати своїх рідних.

Я вірю, що війна закінчиться, і разом з нею — страждання, які вона принесла. Але уроки, які ми отримали, назавжди залишаться з нами. Вони нагадуватимуть нам про те, що ми пройшли цей шлях разом, що ми вистояли.

І, зрештою, ми здобули найцінніше — єдність, віру у власні сили та право називати себе справжнім народом, який заслуговує на мир.

Тисяча днів війни стали випробуванням для всіх нас, але водночас і нагодою побачити нашу силу, наші мрії та нашу незламність. Це була подорож, сповнена втрат, болю, але й неймовірної стійкості.