Кучеренко Олена, 10 клас, Придніпровський металургійний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Бризгалова Ірина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… 1000 днів болю, 1000 днів надії. Вона розділила наше життя на «до» і «після», залишивши за собою руїни міст і зламані долі. Стільки людей були змушені покинути свої домівки, втекти від небезпеки, залишивши рідні стіни, у яких завжди було тепло і спокійно. Дехто з моїх друзів виїхав далеко за кордон, і я не знаю, коли ми знову побачимося, хоча раніше я жила з ними на відстані 15ихвилин пішки. Я досі не можу повірити, що тепер я не можу в будь-який час піти до своєї хрещеної, до своїх подружок. Важко усвідомлювати, що війна забрала в мене стількох близьких.

Інколи здається, що ми всі тепер наче розкидані частини одного великого пазлу, який ніяк не зібрати, бо багато людей не повернуться НІКОЛИ. 

Кожна ніч з початку війни здавалася дуже темною і тяжкою. Ледь заснеш, як прокидаєшся від вибухів збитого шахеда. Мама панікує, страх огортає, а в голові страшна тиша. Ми з батьками, як чули вибухи та бачили іскри і розуміли що це десь не далеко, бігли до коридору за «правилом двох стін»: там було хоч трохи безпечніше. Я пам’ятаю, мій тато казав, що краще виходити на вулицю, але було дуже холодно, я в холодній піжамі, холод пробирав до кісток, але ми все одно вірили, що все добре. Але я бачила, що вони налякані не менше, ніж я. 

Найболючіше було втрачати близьких.

Мій дядько пішов на війну, і я досі не можу повірити, що його більше немає. 

Мені дуже боляче було дивитися на мою бабусю, коли дядько помер. Вона часто казала, що він з дитинства мріяв бути військовим, що це був його шлях, хоч вона йому і казала не йти до армії. Він хворів на псоріаз , але він пішов добровольцем і не сказав про свої захворювання . Але, коли я бачила її сльози, розуміла, як багато матерів переживають те саме, і як кожна така втрата торкається всіх нас. Це дає мені сили і віру, що його жертва була не марною. Ми повинні одержати перемогу, бо кожен наш захисник заслуговує на те, щоб їхня відвага була виправдана.

Ця війна показала, що ми можемо бути сильними навіть тоді, коли страшно. Усі ми, хоч у різний спосіб, наближаємо день, коли настане мир і наша перемога . Хтось на передовій, хтось допомагає зборами волонтерством , а хтось просто підтримує своїх рідних . І хоча кожен день болю нагадує нам про втрати, я вірю, що кожен з нас робить важливий внесок у перемогу тому що ми дружній народ, і я знаю, що ми все зможемо . Це наш обов’язок і наше спільне прагнення — жити у вільній країні, яку не треба буде покидати через страх чи втрати.

Тепер, згадуючи мирне небо, згадую обличчя близьких, які поїхали до інших країн, коли відчуваю тепло дому, я розумію, наскільки важливі ці речі, ми починаємо цінувати, коли втрачаємо , тому треба завжди берегти те, що маємо, бо ніхто з нас не знає, що буде завтра і чи буде те завтра.

У кожного з нас є пам’ять про тих, кого ми втратили, і віра в майбутнє. І це дає нам сили, адже ми знаємо, що все це не було марно. 

Ми переможемо, бо у нас є любов, надія і пам’ять про тих, хто віддав своє життя за наше майбутнє.