Я жила в місті Ізюм. Моя дочка мешкала в Харкові. Вона там працювала. 24 лютого подзвонили і сказали, що почалась війна. Почали бомбити Харків. Ми з дочкою вирішували, куди їхати: чи мені до неї, чи їй до мене. Ніхто не очікував, що таке буде. Їй з роботи зателефонували, сказали, що працювати все одно будуть. Вона залишилась там, а я - в Ізюмі. Подумали, що вирішимо пізніше, хто до кого поїде. І за три дні почали бомбити Ізюм. Дорога вже була закрита. Ні в Харків виїхати, ні в Ізюм проїхати. 

26 лютого ми виїхали в село поряд з Ізюмом. Були там і бачили, як літаки бомбили Ізюм. Ми тільки приїхали - одразу побачили, як десь 28 лютого вже були колони росіян у сусідніх селах - у Липчанівці, Крамарівці. Ростовська траса поряд. Ми нараховували коли 100, коли 130 машин. І поряд, у Липчанівці, бачили вертольоти. Почали брати Ізюм. На власні очі ми бачили, як його бомбили. Ми з друзями бігали на гірку, орієнтувались, куди прильоти. 

Коли ми виїхали, у нас продуктів особливо не було. Ми спочатку боялись ходити, а потім з часом по рейках (весна, холодно було) через посадки ходили в Ізюм, щоб продукти якісь взяти з дому. Спочатку блокпостів не було, а потім люди сказали, що їх поставили. Ми намагались так ходити, щоб не перетинатись з росіянами. І ходили додому.

Перше враження було жахливе - все місто розбите, скрізь валялись дроти, були розбиті будинки, сірі якісь. Взагалі все місто жахливе. Скрізь було багато собак бездомних. І вони такі тихі були, в очах така ніби безвихідь. 

Спочатку дивились ввечері, сильно бомблять чи ні, і тоді вже вирішували, можна ходити додому, чи ні. У мене там після бомбардування вікна і двері повибивало. 

Потім мені подзвонили: в мій дім був приліт, в мій під'їзд два прильоти було. У нас пожежа була в під'їзді. Там позалишалися одні старі люди, і коли почалось бомбардування, вони всі були на першому поверсі. Коли після прильоту почалася пожежа, вони там усі в квартирі були. Дивом звідти вибрались. Завдяки тому, що у нас на вході плита упала на металеві двері так, що трохи утворився отвір. Інакше вони б усі там заживо згоріли. 

В нашому підвалі під будинком ховались усі жителі. І в сусідньому. Моя співробітниця, коли був обстріл, вийшла додому і потрапила під снаряд. Вона загинула. У неї, кажуть, руки-ноги відірвало. Тоді ще наші у місті були. Її забрали в лікарню, але в лікарні вона померла. Це саме в нашому будинку відбулось. 

Коли взяли місто, я прийшла на квартиру, а в нашому дворі уже ходили двоє солдатів. Чи то «днрівці» або «лнрівці». Зі зброєю. Перевіряли документи. Було так дивно, коли ти приходиш на свою вулицю, у свій район, де ти все життя жив, і у тебе вимагають документи. Окупанти ходили, перевіряли квартири. Звісно, страшно було. 

У нашому будинку, у нашому під'їзді рашисти зламали двері. Здебільшого вони шукали тих, хто був в АТО, або займав якісь посади. Таких забирали по кілька разів. У них було так, що вони забирали раз, допитували. За словами тих, хто там був, били сильно, струмом катували. Страшні речі такі, дивлячись до кого які застосували. Потім кілька днів вони тримали їх із зав'язаними очами у підвалах, у цих катівнях. Потім їх вивозили в ліс на розстріл. Ставили на коліна і лякали розстрілом. Розповідали, що робили постріл. Зрозуміло, що людина була в шоковому стані. А потім казали, що коли машина поїде, зможеш розв'язатись. Документи ті, що були, поряд клали. Кілька таких випадків я знаю.

Коли заїжджали росіяни, автоматами виламували замки в магазинах і витягували продукти, товари. А потім люди наші те, що залишалось, теж розбирали. Власники магазинів, ті, які були на місці, своє відстояли, а так усе зламане було і розграбоване.

Спочатку їжі не вистачало. Усі хвилювались, що голодовка буде. У людей запасів ніяких не було. Звикли - магазин поряд, усе можна було купити. Потім був час, коли хліба взагалі не було. З продуктами дуже складно було. Потім потроху люди почали виїжджати, почали возити продукти з Куп'янська. Ціни були просто «казковими», продукти на смак були жахливими. 

Росіяни стояли скрізь. Їх була величезна кількість. Я спочатку ходила пішки, а потім на велосипеді можна було проїхати. Треба було пред'явити документи. На блокпостах велика кількість була людей. Кількість техніки була неймовірною. 

Телефонувати спочатку було неможливо. Ми виходили на поле, ловили сигнал, а потім сказали, що це заборонено. Якщо побачать, будуть розстрілювати. Вони боялись, що люди будуть здавати позиції. Потім ми стали їздити в Миколаївку, телефонувати. Там теж колись був обстріл. Хоч якийсь зв'язок був. Домовлялись одне з одним, якщо є у когось можливість кудись поїхати зателефонувати, давали номери телефонів родичів, щоб дзвонили і хоча б сказали, що всі живі-здорові і дізнатись, як там. 

В центрі, коли були бомбардування, розповідали, що просто на вулицях лежали трупи. Спочатку боялись, потім пацани, що з ритуальних служб, брали, ховали. 

У мене знайомий був в АТО. Росіяни його знайшли, забрали і вбили. Тих, хто був в АТО, вбивали. Йому зламали ребра, а він був маленький, худий. Йому зав'язали очі, руки, били струмом. І так - п'ять днів. Він приходив сам до мого сусіда, розповідав. Казав: "У мене було таке відчуття, що щось лежить на столі, якась їжа, марив уже". Вони лежали на підлозі, на цементі, і він руками шукав якийсь цвях, хотів різати собі вени, тому що було нестерпно. Він казав, що третій раз він не витримає. Лезо собі десь зашиє. Вони ж їх забирали по кілька разів. Заберуть, катують, потім відпускають. Потім знову приходять. У нас навіть випадки були, що хлопці, після того, як їх забирали, повісились. В сусідньому будинку хлопець, біля ринку інший хлопець. У знайомої чоловіка забирали. Я не знаю, хто його здав. Приїхала машина, його зв'язали, кинули в багажник, кілька днів тримали, лупцювали, потім випустили.  

Виїхати було неможливо. Дочка постійно просила: виїжджай! Все було закрито. Скидали номери телефонів перевізників. Про волонтерів взагалі мови не було. Можна було виїхати, якщо був особистий транспорт. Кілька людей так виїхали. Їх координували, дорогу підказували. І люди якось змогли вибратись. А так виїхати було неможливо. Знаходили перевізників, перераховували їм гроші, але це часто був обман. У мене була ситуація, коли я телефонувала, і ніби домовилась. Ціна, щоб виїхати, була 500 доларів з особи - щоб виїхати з Ізюма в Харків. Грошей уже ні в кого не було. В процесі розмови я зрозуміла, що це обман, добре, що хоч гроші їм діти не перерахували. Дехто встиг ще на початку виїхати, а потім це вже було нереально.

Росіяни почали гуманітарку давати, і люди, які займались цією гуманітаркою, почали їх підтримувати. Пережити це було неможливо. Я розуміла, що відбувається, і я так дивувалась: де вони цього набрались? З якої інформації чи з агітаційних листівок? Багато хто їх підтримував. Зараз уже перевзулись. Але на той момент було тяжко морально. 

У нас була своя група. Тоді ж новин не було. Дякую, що знайомий приймач дав. Батарейки тоді тяжко було купити і вони дорого коштували. І ми слухали радіо: у кого який приймач - слухали наші українські новини. Знайомі були, які говорили: "Коли ж нас звільнять!" Віри не втрачали. Спілкувались між собою і знали, що все одно все нормально буде, - що нас звільнять. Багато людей уже почали про роботу думати. І дітвору до школи збирались відправляти. Ми обурювались. Думали - ніхто на це не піде у такий час. Але ні - були такі, які документи ксерили, щоб влаштувати до школи. Я була шокована.  

У моєї подруги, яка в Польщі на заробітках була як почалась війна, була дочка. Дочці 19 років було. Вона пішла до бабусі у селище. В їхній будинок був приліт. Семеро людей одразу загинули. Два моїх племінники приїхали в Ізюм з Харкова. Тоді ж ніхто не розумів, куди їхати. Бомбили Харків, а взяли Ізюм. Вони там поряд жили. І коли був приліт у цей дім, вони вийшли і бачили, як валялись частини тіл на парканах. Вони тоді швиденько зібрались і виїхали звідти. Скільки таких випадків. У знайомої син. Був приліт до них в дім, і він просто розсипався. Він з дружиною і дитиною залишилися цілі. Просто привалило, як вони вилізли звідти. Живі всі. Пощастило. 

Ізюму дуже дісталось. Іноді слухаєш і образливо. Кажуть, що в Херсоні люди виходили, протестували. У нас просто неможливо було. Відразу почали бити авіацією і "Градами". Спочатку настрой у нас був бойовий: коктейлі "Молотова" робити... Але коли воно почалось - авіація літає, бомби падають. Страх Господній! Вистрілів стільки було, у них стільки зброї було. Не так, як у наших. Ми дивились наші прильоти. Воно "хлоп" і все. А з їхнього боку це було безкінечно. Вони брали кількістю. Гасили без передиху. У них дуже багато зброї було. 

Тижнів два тому я думала, що війна скоро скінчиться. Я після Дніпра, коли російська ракета зруйнувала багатоповерхівку, два дні плакала. У нас на Першотравневій отакі два будинки. У нас там теж завалило скільки людей. І у мене ця картинка відгукнулась тим, як у нас це було. Так боляче і моторошно. 

Сподіваюсь, що влітку війна закінчиться. Дуже страшно, якщо почнуть вони знову лізти. Хлопців наших дуже шкода. Не повинно так бути.

Зараз я додому приїхала, в Ізюм. Після того, як звільнили, виїхала до доньки в Охтирку. А тепер періодично сюди навідуюсь. У нас уже відновили дім, засклили вікна, під'їзд відремонтували, покрівлю зробили. Підключили опалення. Коли я виїхала до своєї дочки, я перші дні ходила і плакала. Ці відчуття, хто побув в окупації... Люди, які через це не пройшли, не розуміють, що було у нас. Коли не стосується конкретно тебе, все одно так не сприймаєш. А коли ти пройшов весь цей жах окупації, наскільки цінуєш свободу! 

Як нас звільнили, ніби повітря чистіше, ніби дихати легше. Звісно, що проблем у нас багато, але цю свободу, її, певне, потрібно відчути на смак, на запах. Я б не змогла при них жити. Слава Богу, що нас звільнили. Я розуміла, що я не зможу жити в окупації. Я змиритись не могла. 

У нас було все: життя мирне, і місто гарне, і площу красиву зробили, і розваги були. І як можна в момент усе розбити? Бомбити мирних людей? Як так можна у  21 столітті?

Починається ніч. 11 годин - починають літати. Ми не спали. Ми в підвал бігали, обладнали його: затягнули обігрівач туди, стільці поставили. І пішли сидіти під будинком в підвалі. Обігрівач працював, а потім уже світла не було. Моя сусідка дуже нервова. Вони ідуть у той підвал: попереду вона з іконою, позаду чоловік з ліхтарем, і син з сумкою і документами. Ціла процесія. Її тіпає, в неї істерика. Йдемо в цей підвал, сидимо там. Ось цей страх. Там холодно. Світла не було. Години дві посиділи, давайте підемо додому, спробуємо поспати. Йдемо додому. Спали, не роздягаючись, у деякі ночі спали навіть в чоботях, щоб швидше побігти в підвал. Ніч практично не спали. Літаки літали об 11, потім о 3 ночі, о 5-6 знову. Або літаки літають, або починають стріляти. Приблизно в один час. 

Якось пішла до криниці води набрати і просто наді мною летить цей літак із зіркою, вертольоти такі довгі, такі вони страшні. А коли ми навесні городи садили, пролітали вертольоти, явно видно було зірки. Я шкодую, що я не сфотографувала. Фотографувати було заборонено, телефони перевіряли. І зв'язку не було. І от коли літали ці вертольоти, номери видно було, зірки видно було. Вони не високо літали. І з них скидали якісь такі штуки, які підпалювали луки. Видно боялись, що раптом там партизани. Запалили луки, і ледь будинки у нас не погоріли. Це добре, що багато було хлопців молодих. Вони з лопатами прибігли, загасили. 

Мрію, щоб війна закінчилась. Хочу, щоб наші діти пожили. Хочу онуків. Хочу, щоб Україна наша процвітала. У нас така прекрасна країна до війни була. До росії у мене така ненависть.

Коли проходиш повз зруйновані будівлі в Ізюмі, серце кров'ю обливається. Це було твоє життя. Ти в тій зруйнованій школі вивчилась, дитина твоя вивчилась, випускний у малої такий розкішний був. Стільки спогадів гарних. Як так можна просто все зруйнувати?

Коли наші хлопчики зайшли, хотілось їм чимось віддячити: помідорів їм з городу нанесла. Ми на них надивитись не могли! Наскільки велика радість була, наскільки я була щаслива! 

Нам коли сказали, що в Ізюмі вже наші, ми зібрались біля ринку - вся наша компанія: обнімались, цілувались, плакали. А до того навіть страшно було розмовляти, тому що людей здавали, забирали. Це жах! 

Сумнівів немає, що ми все повернемо! Весна прийде, і ми переможемо. Виженемо цю нечисть!