Клименко Олександр, 10-а клас, Шосткинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 4

Вчитель, що надихнув на написання — Музика Юлія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1 383 601 хвилин … Рівно стільки миттєвостей нашого життя чи, просто, часу з початку війни. Ганебної та мерзотної. Бо як же ще ті війни відбуваються?! Мабуть, як завжди, орків приваблють чужі, «налагоджені» побут та земля. А головне те, що вони не вміють чи не мають бажання опанувати й довести до ладу «своє»! Заздрощі, надмірні амбіції й великі гроші. Та страх... Великий страх не втримати свою «благеньку» владу! Хіба можна тримати те, що тобі не належить?! «Жне косар у полі збіжжя, та вкосить полову…» Не розбираючи «свої», «чужі» – війна не милосердна!

Тож рівно стільки минуло, на ту хвилину, о котрій пишу це есе, та поринаю в спомини.

Вспомини! Це те, що лишається з нами, мабуть, до кінця... Це те, що для вдів, сиріт, мешканців нашого міста, насправді не є «вспоминами», бо є сьогоденням.

Реалії нашого життя – навчання в укритті. Життя «за розкладом війни»: «тривога» – «відбій». Вони постійні, як спека, дощ, чи інші «не природні» чиннники. Це повсякчас шахеди, КАБи, ракети... Кудись летить, кудись влучає! Ми – це прикордоння. Ми – Сумщина! Якась незбагненна «сіра» зона, де кожна мить може бути й останньою... Розбомблена інфраструктура від влучань... Знищені мої дитячі сподівання. Підліткування, чи становлення – то є життя у війні! Відбій... Та, на жаль, для всіх українців – не «відбій» клятої війни. Реалії теперішнього часу. Що ще описати?! Як виживали в облозі, вже було...

Як вмирали мої мрії?! Як «навчив» себе не страхатися незрозумілого й неочікуваного?! Доволі… Тяжко…

Тяжко не жахатися війни, коли від влучання ракети поруч, друзками летить скло з вікон твоєї квартири й репається дах, а мати в ту мить каже: «Лесик, я тримаю руками стіни. Не лякайся. Виживемо!»

Та марніє, намагаючись й надалі підтримувати «сталий» устрій в хаті, без того, що вже давно скінчілося… Як ти їси те, що вона готує «з нічого». Бо в облозі мало що маєш «на запас»: війну не чекали й не готувалися «на роки». Живемо…

Окрім нас з матусею на п’ятому поверсі у двох кімнах є ще два коти, кішка та такса-спинальниця. Їх же взагалі дуже шкода, бо тваринки не розуміють, що коїться, чому їх як зазвичай не годують. Та ж нема чим! Всі вони постійно сплять і майже не рухаються, бо замість їжі їх частіше лише пестять. Де ви, улюблені великі золоті рибки, що жили в нашому акваріумі, які роками звикали до мене? У великому, теплому океані Ірію, сподіваюся... Ви завжди так кумедно хапали ротиками корм, виблискуючи золотою лускою, милуючи око! Звикли до мене, мовчазні красуні. Та померли вони… Ніякі крамниці з харчами, навіть для людей, не працювали... А рибки не харчюються повітрям...

Героями померли чоловіки, брати сусідів та наших знайомих родин, першими зустрічаючи ворожу навалу. Та ми вижили. Вижили, бо мали надію! Надію на скорішу Перемогу…Й тепер на те працюємо! Донатимо на ЗСУ, хто як може.

Матуся постійно перераховує на потреби ЗСУ зі своєї і так мізерної зарплатні.

Я пишу листи підтримки захисникам, збираю каштани та жолуді пакетами, бо наші «котики ЗСУ» мають величезні потреби. І ми не боїмося не закрити збір – ми боїмося не встигнути… То, хто ж, як не ми?! Хто, як не Ми наближаємо Перемогу нашої України?! Вірою… Надією… Діями...