Дворник Анна, 16 років, учениця 10-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Кожна родина важко переживає цю страшну війну. Ранок 24-го лютого навіть важко згадувати. Тато з братом були в інших містах, ми з мамою вдома. Дізнавшись про початок війни, вони одразу зв'язалися з ними, тато через годину приїхав, брату доїхати було складніше.

Вокзали були переповнені, з міста виїхати було майже неможливо, але все ж таки він якось та й доїхав додому. Паралельно розмовляючи з братом, ми телефонували всім родичам. Найбільше хвилювалися за мою сестру з маленькими дітками, вони були в Ціркунах, та коли ми дзвонили, вони в страху розповідали, що в десяти метрах від них стоїть декілька збитих танків. Від почутого у нас починалася паніка. Зрештою надвечір всі родичі були в безпеці.

В перші дні новини не вимикалися, ми постійно їх дивилися, слухали, кожною клітиною тіла ми хвилювалися за наших захисників. Нам тяжко було до кінця усвідомлювати, що в нашій країні війна. У магазинах був хаос, на полицях нічого не було. Почувши, як пролетів перший літак, я, здавалося, розірвуся від страху на шмаття. Мене охоплював сильний страх, мені було страшно уявляти, як складно людям, де щоденні вибухи. Там, мабуть, пекло, там не життя, а виживання.

Через деякий час в нашому місті пролунала перша сирена, тоді ніхто не розумів, що робити та куди йти. Після першої сирени ми всією сім'єю переїхали до друзів. До цього ми жили у квартирі, ми не знали, чого очікувати від ворога, тому батьки вирішили, що в приватному будинку буде безпечніше.

Переїзд видався тяжко, кожного дня ми продовжували дивитися новини, облаштовували погріб, ми об'єдналися в одне ціле, розглядали страшні ситуації та обговорювали, що будемо робити, якщо щось трапиться. Попри всі складнощі вдома, переїзд, з перших днів я була активісткою.

Я — учасниця молодіжної ради, ми кожного дня збирали та пакували гуманітарну допомогу, паралельно збирали кошти, речі, які також потрібні були захисникам. З дівчатами зо дня на день плели сітки, а хлопці їздили копати окопи. Було складно кожного ранку йти допомагати, пізно повертатися додому, адже жили ми далеко. Ввечері не завжди у когось була можливість провести додому, та й не хотілося когось прохати, тому що я розуміла, що всі також дуже втомлюються. Через декілька тижнів я з сім'єю повернулася додому, але вдома, в рідних стінах, емоційний стан не покращився, були хвилювання, страхи, паніка. В нашу громаду приїхало багато сімей, домівки яких зруйнувала клята русня. Людям потрібно було житло, речі, їжа. Всіма силами ми намагалися їм допомогти, знаходили все по максимумах, прибирали в старих оселях. Також збирали харчі та все необхідне, адже ті люди залишилися просто неба

З початком війни дуже перевернулось бачення світу, зараз я розумію, що дрібниці, які раніше здавалися проблемами, — це маячня. Зараз суворі реалії примусово роблять мене дорослою. За час війни з'явилося багато знайомих та друзів, які виїхали з окупованих територій чи з тих, що постійно під обстрілами. Дуже важко слухати їхні розповіді про життя під окупацією, про те, як їм вдалося покинути місто.

І коли чуєш: «Нам сказали їхати чітко за ними, бо вся дорога замінована. Трохи вліво-вправо — кінець!» трусить тебе, мов осику. Це так страшно! Я розумію, наскільки важко людям, які залишилися без нічого, яким потрібно починати життя майже з початку. В такі моменти усвідомлюю, що я не маю права щось говорити про свої проблеми. Я продовжую займатися волонтерством донині, ми продовжуємо плести сітки, збирати кошти.

Зараз на душі легше, минуло вже більше ніж пів року з початку війни. Стає легше, тому що кожного дня є чудові новини, зараз наші військові визволили багато міст та селищ. Кожного дня ми все більше і більше наближаємося до перемоги. Я впевнена, що після перемоги ми відновимо кожен куточок нашої країни, будемо вдячні кожному герою, вклонимося низько тим, хто доклав багато зусиль заради нашого життя. Заради майбутнього миру.