Мураховська Валерія, 16 років, учениця 11-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Лютий — останній місяць холодної зими, попереду лиш квітуча весна, а далі щасливе літо.

23-го лютого в нашій країні ввели надзвичайний стан. У школах, ліцеях та інших закладах почали приводити до ладу бомбосховища, на всяк випадок, так би мовити. Вже тоді біля кордону нашої країни стояла техніка рашистів, але ніхто не приділив цьому уваги. Пам’ятаю, що в той день ми гуляли з друзями та обговорювали цю ситуацію. Абсолютно кожен із нас був упевнений, що все буде добре, що ніякої війни не буде, що просто припущення чи пусті балачки. Коли я повернулась додому, мій спокій цілком змінився на тривожність. Перед сном я так багато думала про це, думки роїлися в голові, наче нав’язлива муха там кружляла безперестанку. І все ж я до останнього вірила, що наше життя ніколи не розділися на «до» і «після».

24-го лютого я прокинулась близько семи годин ранку від того, що мій телефон просто розривався від повідомлень. Як тільки я відкрила інстаграм, я одразу побачила відео з вибухами, інформацію про вторгнення Росії на Україну, «Бомблять Харків, Київ, Одесу» — читаю. Господи! Читаю ці повідомлення й щипаю себе за руки, живіт, ноги: може, я сплю? Чорт забирай! Не сплю! Усе це жахлива реальність. Читаю купу повідомлень від моїх друзів. І з кожним новим повідомлення у мене градаційно наростає істерика. Я в сльозах біжу до мами, показую, запитую, плачу, знову перепитую, як так, чому, нащо, задля чого? Чому повинно бути так, щоб хтось забирав життя мільйонів українців? Невже Бог десь там вийшов ненадовго й просто не бачить того, що починається? Адже починається катастрофа, починається жахіття ХХІ століття.

Страх. Сльози. Біль. Недосип. Паніка. Розпач. Перший тиждень для моєї родини був зовсім жахливим, ми взагалі не спали, не відлипали від новин. Дехто з моїх рідних одразу ж пішли до тероборони, а зараз на фронті захищають нашу рідну країну та забезпечують нам спокійний сон. Постійно надсилають нам фото, на яких усміхаються, але ж їх очі глибоко сумні, в них можна бачити лиш сум та біль, в них можна втопитися.

Моя мама почала допомагати грошима нашій армії, бабуся почала плести сітки та в’язати рукавиці для воїнів. Ми повинні це робити, кожен повинен бути не байдужим, бо тільки в єднанні ми зможемо здолати ворога.

Війна змушує нас жити в новій реальності. Нова реальність — це прокидатися під завивання сирен, зранку читати новини про обстріли міст та рахувати кількість загиблих дорослих і дітей… Саме мене війна навчила ненавидіти. Я ніколи не мала такого сильного відчуття ненависті. Здається, що я кожного рашиста змогла б придушити власними руками. Я не розуміла і ніколи не зрозумію, як можна бути такою тупою нацією, як можна бути такими маріонетками, зомбонутими, зручними людьми, які роблять і говорять усе, що їм кажуть.

В нашої родини є родичі в цій терористичній країні. До 2014 року кожне літо вони проводили у нас в Україні, пишалися нашим народом, сиділи з нами за одним столом та співали пісні. Їли наші страви, спали на наших ліжках, вони тут жили, як удома. Навіть після 2014 року ми підтримували з ними зв’язок, вважали їх адекватними. Але 24-го лютого ми зрозуміли, що ці люди нам більше ніхто. Наші рідні назвали нас фашистами, і ця репліка «фашистов нужно унічтожать» засіла в моїй голові намертво. Я ніколи не зможу пробачити сусідньому народові цю війну. Пройде багато років, а моя ненависть до руських тільки укріпне. Її не викоренить з мого мозку, тіла, свідомості, душі ніхто. Ніколи!

Я ніколи не була патріоткою, я розмовляла російською, мріяла вчитися за кордоном, я завжди казала, що в нашій країні мало можливостей. Як шкода, що тільки війна змінила мою думку.

Зараз я люблю та вірю в Україну як ніколи, почала розмовляти рідною мовою та буду навчатися тут. Коли кажуть слово «Україна», я одразу уявляю дівчину, яка ледве стоїть на ногах, з великими синцями під очима, вся в брудному і рваному одязі, а крізь нього видніється кров. Я бачу цю дівчину знесиленою, але вона тримається. У неї зламані руки та ноги, вона тремтить від страху, в її спину летять ракети, в неї цілять з «Градів», її тіло ріжуть ножами та проштрикують іржавими зрадницькими цвяхами, але вона стоїть. Ось така, зламана навпіл, побита та понівечена, зґвалтована, до півсмерті закатована, але вона стоїть…

Так боляче дивитися, що ці кляті москалі зробили з нашою квітучою, солов’їною, найкращою, привітною країною. Навколо зруйновані будинки, руїни, поховання мирних, братські могили, понівечені автівки, обпалені вогнем війни дитячі іграшки… І за що? Просто за те, що вони УКРАЇНЦІ?

Війна об’єднала наш нереально сильний, незламний, хоробрий, мужній народ. Думаю, всі бачили відео, на якому чоловік голими руками намагався зупинити танк. Навіть немає слів, якими можна було б охарактеризувати мужність цього чоловіка, і він не один — це важливо! Українці — нація нескорених, нація сміливих, нація вистояних на патріотизмі людей. У нас є все: сила, віра, єдність, витримка, згуртованість, цінності, повага, доброта, людяність. А головне: ми — народ. І це кардинально відрізняє нас від ворога. Ніколи плем’я не зможе керувати народом. І це аксіома.

Я вірю, що Україна буде! Весь світ з Україною! Слава нації, смерть ворогам!