Строганова Надія, 16 років, учениця 11-го класу Перещепинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще вночі 23 лютого вся Україна лягала спати тихою та спокійною, але ранок 24-го зіпсував всі плани... Почалася війна.

Я прокинулася о 5 ранку, щоб встигнути зробити всі справи до того часу, як піду до школи. Починаю чистити зуби і відчуваю, що підлога ходором ходить та чути якісь гупання. Спочатку я навіть подумала, що не виспалась та мені мариться, але все ж таки відкрила Інтернет і побачила, що спокійне життя кожного українця закінчилось. Після цього я зайшла до кімнати батьків, увімкнула телевізор та зі сльозами на очах сказала рідним:

— Мамо, тато, у нас розпочалася війна.

Вони спочатку не повірили, звичайно. Бо я така, що можу після сну навіть своє ім’я забути. Але кадри в телевізорі підтвердили мої слова.

Ми почали телефонувати всім своїм знайомим з Харкова та пропонувати нашу допомогу. Я чула, як вони плачуть, кричать та божеволіють. Вони істерики, голос тремтів, здавалося, що від сліз і слухавка промокне. Ті люди втратили майно, яке наживали все своє життя, але найгірше було почути, що вони втратили близьких…

Перші дні я взагалі не виходила з будинку, оскільки було страшно, особливо, коли почали вмикати сирену, яку тільки я могла уявляти чи чути у фільмах.. Я починала розуміти, що школа, прогулянки з друзями та всі плани, які будувала на своє щасливе майбутнє, просто зникли. Були-були — і раптом геть все зникло. Саме в цей період мої дні були розмиті: я просто лежала в ліжку, читала новини та нічого не хотіла робити. Після чотирьох днів я себе само трансформувала: моє життя стало незвичне – я почала цінувати кожен момент.

Мої рідні з початком війни також були зневірені, але потім, зібравши всі сили в кулак, почали далі вірити в майбутнє нашої держави. Ми почали більше проводити час разом та спілкуватися між собою. Через три місяці вже не так панічно реагували на сирени та новини, поки не настав кінець липня, який закарбувався в моїй пам’яті назавжди… Намертво… Але це вже інше… Своє… Глибинне… Про це не пишуть…