Сватаненко Наталія Миколаївна

Вчитель української мови та літератури Доброолександрівського ліцею Дальницької сільської ради Одеського району Одеської області

"Війна. Моя історія"

Кожна людина, яка щиро любить свою рідну землю, її природа — найчарівніша у світі. Та мені здається, що немає нічого прекраснішого за українські краєвиди. Яке серце не сповниться радістю, доторкнувшись до краси України? Яка душа не озветься трепетною й щирою любов'ю до неї ? Але ми жили, працювали, і часом не помічали всю красу , яка оточувала нас скрізь.

Ранок 24 лютого 2022 року. Всі сплять, бо попереду їх чекає звичайний робочий день, хтось спланував весілля, у когось День народження. Та не судилося так, як хотілося. Я прокидаюся о 05.30 від телефонного дзвінка доньки, яка проживала на той момент у місті Києві. Все що я розумію, так це те, що моя дитина в сльозах кричить : «Мамо, мені страшно. Нас бомблять. Війна». В грудях щемить, серце б'ється з подвійною силою , руки тремтять і до моєї свідомості ще не доходить таке страшне слово «Війна». Виходжу на вулицю і бачу як повз будинку рухається колона військової техніки, всередині все холоне від страху. З міста долинають вибухи і я усвідомлюю, що це не сон, це реальність. Відміняємо за вказівкою адміністрації школи навчання дітей, намагаємось зберігати спокій і в голові постійно одне запитання : «Як так ? Чому ? »

Того року весна почалась не так, як завжди. Війна… Яке страшне слово. Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті в цьому слові! Я думаю, війна - ровесниця людства, і в усі часи та епохи люди відчували холодний подих смерті у себе за спиною.

Ця злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою чимало горя, страждань і душевної порожнечі. Люди народжуються в любові і для любові, а війна противна людському розуму, як створення розумного і внутрішньо сильного та красивого. Але тут не можна не сказати про те, що війна багатолика: для одних вона є шляхом до слави, для інших - це боротьба за свободу і загальне благополуччя, для когось - це справа принципу... З перших днів війни чоловіки та молоді хлопці нашого села Доброолександрівка стають на захист нашої країни, до цього долучається і мій син Дмитро. Знову страх, сльози і відчай… І я розумію, хто, як не вони ?

Дні і ночі нервові, але я стримую свої емоції і намагаюся жити далі. Донька 24 лютого, ввечері, виїзжає з Києва до Чернівців, щоби якось убезпечити своє життя. Я вмовляю її до останнього, що не треба цього робити, не може бути у нас в країні війни, що на ранок все буде добре. Але добре не стало і по сьогоднішній день, на жаль…

До села надходить перша сумна звістка: 3 березня 2022 року о 2-й годині ночі катер «Слов'янськ» здійснював розвідку в районі Кінбурнської коси. Близько 12.30 год. в правий борт в район машинного відділення влучила ракета , випущена літаком російської федерації. Після цього катер почав тонути.

Екіпаж розпочав екстрену евакуацію та поплив до рятувального плоту, що був скинутий на воду. На той час температура води була приблизно +4-5 градусів. Члени екіпажу мали лише рятувальні жилети. Після того як частина команди дісталася плоту, виявилося, що 11 членів екіпажу зникли безвісти . В ході пошуково-рятувальної операції частину екіпажу вдалося врятувати, але решта моряків зникла безвісти. Серед них був мій випускник Соломко Денис. Це хлопчик, який був зі мною поруч 10 років. Саме в цей момент я усвідомлюю, що горя буде ще більше. Розпач, біль і гіркі сльози…

Війна - це подія, яку треба не тільки пережити, але й осмислити. Вона не тільки руйнує, але часто веде до згуртування народу, до емоційного, культурного, морального, етичного сплеску. Вона об’єднує людей у єдиному пориві проти спільного ворога. Ми з колегами згуртовуємось і починаємо допомагати нашим воїнам ЗСУ . Як мама я готувала домашні страви і відвозила хлопцям в ті військові частини, де перебував мій син Дмитро. Я ніби проживала з ними життя. Але і до мене прийшли неприємні новини – сина відправляють воювати на Донецький напрямок. Знову недоспані ночі, очікування телефонного дзвінка … і бажання почути у слухавку «Мамо, я живий». Бог почув мої молитви і зберіг мені сина, хоча і втратив здоров'я. Починаємо лікування, відновлюємо сили і знову бій, тільки вже на Запорізькому напрямку. Тиждень тиші … Телефонний дзвінок з невідомого номера : «Мамо, тільки не плач. Я живий. У госпіталі». Що відчувала я в цей момент ? Я не пам'ятаю. Я зібралась і наче птах, полетіла до своєї кровинки. В той момент я не відчувала страху, що це зона активних бойових дій. Там він – мій син, мій Герой !

Побачила дитину, заспокоїлася, приїхала додому. Починається довгий шлях лікування та реабілітації. Ніби то все добре, а на серці тривожно. І не дарма… Мій улюбленець, мій учень, мій красень з блакитними очима Сашко Непомнящий. Завжди усміхнений і привітний. Постійно перебуваю з ним на зв'язку. Знаю всі історії кохання… І тут чорна, страшнюща новина – ЗАГИНУВ.

Мені здавалось, що у мене вирвали серце і душу, земля пішла обертом … Страшні дні очікування прощання… Саме близькість смерті невблаганно ставить перед людиною питання про те, заради чого вона жила, що вона зуміла або встигла зробити. Сашко не встиг нічого, назавжди – 22… Більше не прийде і не обійме, і не скаже мені гарних слів. Але ж війна не закінчилася і мій син вже на Херсонському напрямку. Як жити далі ? Що робити ? Де взяти сили триматися і ходити на роботу ? Багато питань, на які я не можу дати відповідь…

Моя Вам порада : не чекайте когось чи чогось, живіть сьогоднішнім днем, проживайте кожну хвилину та мить. Сучасне життя - це біль, смуток, страждання, переживання, неспокій та полон жахливих думок кожного з нас. Цінність часу в даний момент значно більша. Війна , яка триває в нашій країні, забирає не лише час ,але й життя багатьох людей. Треба цінувати моменти, хвилини свого життя наскільки це можливо, адже ніхто з нас не знає що буде далі.

Слава Україні – Героям Слава!