Пуглій Аліна, 11 клас, КЗ КОР «Богуславський гуманітарний фахових коледж ім. І. С. Нечуя-Левицького»

Вчитель, що надихнув на написання — Кобилинська Ірина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка триває понад тисячу днів, залишає незабутній слід у житті людей. З 2014 року Україна воює за свою незалежність, свободу та право на існування. За цей час кожен із нас пройшов свій унікальний шлях – шлях випробувань, труднощів, втрат, але також шлях єдності, надії і віри у перемогу. Кожен день війни є випробуванням не лише для Збройних Сил України, але й для кожного українця. Це випробування на міцність, витримку та віру в майбутнє, на здатність долати страх і зберігати людяність навіть у найважчі моменти.

Есе – це спроба передати мій особистий досвід і ті почуття, які я відчуваю, проходячи цей шлях зі своєю родиною і країною у складний час.

24 лютого 2022 року стало для мене, як і для мільйонів українців, днем, який поділив життя на «до» і «після». Новини про вторгнення росії приголомшили. Не можливо було усвідомити, що сучасна Європа знову зіткнеться з повномасштабною війною. У перші дні ми всі переживали шок і відчай, намагаючись зрозуміти, що варто зробити, як діяти далі.

Війна змінила плани багатьох українців. Люди масово залишали свої домівки, шукаючи притулку в інших країнах чи регіонах України. Моя сім’я, як і більшість земляків, вирішила не залишати свій рідний дім та сподіватись на краще. Однак реалії були сумні: повітряні тривоги, постійна загроза життю, вимушена адаптація до нових умов. Мій шлях тоді був схожим на шлях багатьох інших українців – я зібрала речі, документи, дізналася де знаходиться найближче до мене укриття. А ще хотілося бути корисною, якось допомагати... Згодом долучилась до місцевих волонтерських організацій. Брала участь у волонтерських ініціативах, допомагала з організацією гуманітарної допомоги і підтримувала тих, хто цього потребував найбільше. Зрозуміла, що допомога іншим – це єдиний спосіб боротися з почуттям безпорадності, яке приносить війна.

Через декілька місяців після початку війни стало очевидно, що це не тимчасове випробування:

постійні ракетні удари, окупація міст, загибель тисяч людей стали жахливою буденністю. 

Я почала звикати до повітряних тривог, життя в укритті і постійної невизначеності. Війна стала невід’ємною частиною мого життя, як би не було боляче це визнавати. З війною прийшла нова реальність: постійне знищення стратегічних об’єктів; загибель тварин; загибель військових, волонтерів, лікарів, журналістів; втрата друзів, рідних. Зруйновані міста, села, зруйновані людські долі. Війна принесла українському населенню величезні страждання і втрати.

Ця війна навчила мене, що немає нічого важливішого за життя, свободу і гідність. А ще кардинально змінила моє сприйняття життя, навчила цінувати кожен день і кожну мить з близькими людьми. Я усвідомила, що навіть найскладніші випробування можна здолати, якщо ми підтримуємо один одного. Сьогодні я розумію, що кожен день – це новий урок про цінність часу і людських відносин. Те, що раніше вважала важливим і цінним (розваги, вечірки, модні сумки, сукні та інші матеріальні блага), нині втратило для мене свою актуальність. У центрі мого світогляду нині – любов до оточуючих, свобода, дружба, стабільність, взаємна підтримка, безпека і право на життя.

За тисячу днів війни я відчула багато різних емоцій: шок і недовіру, страх і гнів, стійкість і надію. Ці емоції змінювалися і трансформувалися, але основне залишалося незмінним – віра в те, що ми вистоїмо і переможемо. Мій шлях у ці тисячу днів війни – це шлях не лише особистої боротьби, але й боротьби моєї країни. Це історія про те, як ми, українці, знову і знову піднімаємося після атак, як будуємо майбутнє навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Ці тисячу днів зробили нас іншими, зробили іншою нашу Україну, яка проходить свій тернистий шлях випробувань. Цей довгий шлях ще триває, але кожен, хто пройшов ці тисячу днів, готовий йти далі.