Скворцова Дар’я, 15 років, учениця 11-А класу ЗЗСО №41, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Радванська Єлизавета Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Цього разу хижа війна вдерлася на квітучі лани моєї Батьківщини не із заржавілою косою… Вона прилетіла на крилах безжальних ракет під мінорний, несамовитий вий сирен, які наче огортають душу морозним серпанком, досягають найвіддаленіших куточків нашого серця та мозку – щоб вирвати звідти своїм крижаним єством жевріюче щастя, теплі враження… Війна не підкорюється ніяким законам релігії, розсудливої логіки, політичним процесам; вона приходить, щоб нищити та руйнувати, розхитувати внутрішній спокій, гармонію та позбавляти людину найдорожчого в її житті – близьких та рідних.

Я знаю, як постраждав мій народ… Щоб описати те почуття, яке переживає прихилена над ще теплим тілом дитини – мати або батько, ту гіркоту невинних кришталевих сліз діточок, які вже більше ніколи не побачать своїх татусів-захисників, не вистачить слів! Не вистачить тисячоліть мовчання! Не вистачить часу, щоб опанувати печаль від пейзажів зруйнованих вщент, покинутих міст та селищ. Не вистачить терпіння, щоб опанувати гіркий сум від побачених людських облич, які навіки загубили своїх рідних. Люди пережили безжальний вихор страждань та випробувань жорстокої долі, які назавжди змінили їхню сутність, але водночас загартували й зміцнили їх свідомість.

Ця трагедія змінила не тільки всіх українців, але і моє життя особисто. Виявилось, що важливіше за все – це життя і безпека своїх рідних, а не власний комфорт.

Війна вимусила тисячі людей з великих міст та маловідомих містечок, старих та тільки народжених на світ, багатих та без копійки в кишені, покинути власні затишні домівки в пошуках безпечного місця.

Цей вир подій наче струснув мене й розплющив очі: безцінне колись було недооціненим! До цього я не зважала на такі буденні речі, як затишок і спокій, що так непомітно витав у моєму домі. Я не до кінця могла оцінити багато речей, доки всі ті речі, які для мене були повсякденним, опинились під загрозою зникнення в темній прірві всепоглинаючої, безжальної війни.

Тепер я розумію, яке це щастя – бачити посмішку матусі та татуся, після того, як побачила їх обличчя в розпачі та тузі; яке щастя чути по телефону радісний голос своєї бабусі, після того, як почула його повний туги та смутку. Це все здавалося раніше таким буденним. А як приємно знову сідати всією родиною за стіл на сніданок, який нам подарував Господь у блискітках вранішнього сонця.

Одного лютневого вечора ми були вимушені залишити свої рідну домівку та їхати в потязі, котрий мчав нас під холодним спогляданням місячної лампади, кудись далеко, можливо, на край світу…

Тепер, коли я переглядаю свої дні, до цих страшних подій, я бачу, що якісь несуттєві речі мені здавались катастрофою. Як я могла думати, що був невдалий день, що я не задоволена життям?! Але ні, ні! Тепер я перегортаю ці сторінки свого життя, як листки списаного щоденника. Після того, як я пережила всі ці похмурі пейзажі жахливих місяців початку війни, коли над країною навис моторошний вий сирен, я обожнюю кожну хвилину свого життя, ціную кожну годину, проведену зі своєю родиною.

З блаженною радістю та чистою вірою в серці я зустрічаю кожен новий день. Я насолоджуюсь кожним промінчиком сонця, співом кожної малесенької пташечки. Тепер я знаю, як це важливо – приділяти більше часу родині, бо війна попередила, що колись може стати запізно.

Не можна нехтувати безцінними хвилинами життя, які ми проводимо разом із родиною, близькими, треба цінувати кожний неповторний момент існування, відчувати та підтримувати один одного.

Цілісність та добробут нашої держави залежить від кожної української родини. Відчуваючи взаємну підтримку, любов, ми з серцями, повними надією, будемо крокувати вперед, хоча червоні ягідки калини у смарагдах сонця ще довго будуть нагадувати про пролиту невинну кров. А лелеки будуть сурмити вдалині, нагадуючи нам про тих, хто віддав власне життя для нашого процвітання на шляху у світле майбутнє.