Борисова Христина, 9 клас, Запорізька гімназія №107 Запорізької міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дунська Вікторія Євлампіівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранок 7 березня запам'ятався гострим відчуттям нереальності. Запорізький вокзал гудів, як розтривожений вулик. Сотні розгублених облич, валізи, зібрані похапцем, діти, які намагаються заснути на рюкзаках. А попереду — невідомість.

Мамині слова "збирай речі" лунали в голові безперервно, наче заїджена платівка. Я дивилася у вікно потяга, як зникає моє місто, і не вірила, що цей від'їзд насправді відбувається. 

Пам'ятаю, як дивилася на свою сестру, яка заснула, притулившись до маминого плеча. Її обличчя було таким спокійним, ніби вона їхала на звичайну екскурсію, а не тікала від війни. А всередині мене вирувала буря питань без відповідей: як довго нас не буде вдома? Чи побачимо ми тата найближчим часом? Що буде з нашим містом? З нашою квартирою? З моїми друзями? З моїм звичним життям? 

Івано-Франківськ зустрів нас весняним холодом і повною невизначеністю.

Дитячий садок, переобладнаний під прихисток для переселенців, став нашим першим притулком. Один матрас на трьох, спільний туалет у коридорі, неможливість навіть нормально помитися після виснажливої дороги - реальність, до якої неможливо було підготуватися. Мама намагалася триматися, але я бачила, як вона потайки витирає сльози, коли думає, що ми не помічаємо. Навколо нас були такі ж розгублені люди — жінки з дітьми, літні подружжя, підлітки без батьків.

Усі ми опинилися у єдиному човні посеред бурхливого моря війни, намагаючись не потонути.

Я слухала їхні історії — про будинки, зруйновані ракетами, про близьких, які залишилися захищати міста, про домашніх тварин, яких довелося залишити. Кожна історія була гірша за попередню, і я відчувала, як мої власні страхи тануть на тлі чужих трагедій. 

На другу добу нашого перебування в садочку я почала впадати у відчай. Не так я уявляла свої дванадцять років: на матраці в кутку кімнати, де колись спали дошкільнята, без можливості щось зробити, у повній невідомості щодо майбутнього. Тієї ночі я не могла заснути лежала, дивлячись у стелю, і мріяла прокинутися у своїй кімнаті, де все було знайоме й безпечне.

А потім стався той дзвінок, який змінив усе. 

Мамин телефон пролунав пізно ввечері. Я спершу не надала значення розмові - просто ще одна подруга цікавиться, як ми доїхали, де ми, чи все гаразд. Але за кілька хвилин мамине обличчя почало змінюватися з'явилася легка усмішка, а потім проблиск надії. "Сніжана з Одеси телефонувала," - сказала мама, закінчивши розмову. "В неї є подруга тут, в Івано-Франківську, яка виїхала до Італії після початку війни. Залишила квартиру порожньою. І вона готова нас прийняти." Я не повірила спочатку.

Як це можливо? Хтось готовий віддати нам - абсолютно незнайомим людям ключі від власного дому? Просто так, без жодних гарантій? У світі, де все перевернулося з ніг на голову, така довіра здавалася нереальною. 

Наступного ранку ми вже стояли біля під'їзду звичайної багатоповерхівки. Син власниці квартири, якому вона залишила запасні ключі, відчинив нам двері. "Заходьте, влаштовуйтеся. Мама сказала, щоб ви почувалися як вдома," - просто сказав він, передаючи ключі. Ми увійшли до квартири, і я не могла стримати сліз. Звичайна двокімнатна квартира здавалася палацом після дитсадка. Чиста ванна кімната, кухня з усім необхідним, окремі ліжка. Мама одразу кинулася перевіряти, чи працює газ, вода, світло. А ми з сестрою просто сіли на диван і мовчки дивилися одна на одну, не вірячи своєму щастю. 

Того вечора я вперше за багато днів змогла спокійно помитися, одягти чисті речі, лягти у чисте ліжко і заплющити очі без страху, що завтра доведеться знову кудись бігти.

А наступного ранку я відкрила ноутбук і змогла підключитися до онлайн-уроків. З власного кутка, де ніхто не заважав, не плакав, не розмовляв голосно по телефону. Ця квартира стала для нас не просто житлом - вона стала символом людяності, яка не зникає навіть у найтемніші часи. Господиня квартири, Світлана, яку ми ніколи не бачили, регулярно писала мамі, питала, чи все гаразд, чи не треба чогось.

Вона розповіла, що сама виїхала з онуками до Італії, де її прихистили зовсім незнайомі люди, і тепер вона просто "передає добро далі".

Сніжана з Одеси, яка з'єднала нас із Світланою, теж стала частиною нашого життя: телефонувала, надсилала посилки з речами, які могли нам знадобитися. А ми, своєю чергою, почали допомагати іншим переселенцям, які продовжували прибувати до міста. Ця ланцюгова реакція доброти змусила мене переосмислити своє розуміння людяності. Раніше я думала, що люди здебільшого егоїстичні, дбають насамперед про себе. Війна показала мені інше обличчя людства - здатність до безкорисливої допомоги, до співчуття, до єднання у спільному горі. 

Я пам'ятаю той момент, коли сиділа біля вікна у нашій тимчасовій оселі, дивилася на незнайоме місто і раптом відчула дивний спокій. Так, я все ще була далеко від дому, від батька, якого ми залишили у рідному місті. Але я більше не відчувала себе безпорадною жертвою обставин.

Незнайомі люди своїми вчинками повернули мені відчуття безпеки і контролю над ситуацією. Тієї миті я зрозуміла просту істину: у світі, де руйнуються будинки і рвуться снаряди, найміцнішою конструкцією залишаються людські зв'язки. Допомога, отримана нами, змінила не просто наші побутові умови - вона змінила моє бачення світу. Я зрозуміла, що навіть у найтемніший час можна знайти світло - у простих жестах доброти, у готовності незнайомців простягнути руку допомоги. 

Зараз, озираючись назад, я бачу, як ця подія перевернула моє сприйняття світу. До війни я була зосереджена на власних проблемах і мріях, плануючи своє майбутнє, ніби воно було гарантоване.

Нині я розумію цінність кожного спокійного дня, кожної можливості, і насамперед важливість бути людяним у нелюдяні часи. 

Коли ми телефонували татові, я розповідала йому про нашу нову тимчасову домівку, про людей, які допомогли нам, і бачу, як його очі світяться гордістю за свій народ.

"За це ми й воюємо," - каже він. "За право жити в країні, де люди не залишають одне одного в біді." І він має рацію. Ми будуємо свою країну не лише зброєю, а й такими невидимими, але міцними нитками взаємодопомоги, що з'єднують нас від Запоріжжя до Івано-Франківська, від Одеси до Італії. І саме ці зв'язки, на мою думку, роблять нас непереможними. 

Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна, але я знаю напевно: де б я не опинилася в майбутньому, я завжди пам'ятатиму ту мить, коли син незнайомої жінки передав нам ключі від її оселі і цим жестом повернув віру в людяність. І одного дня я обов'язково "передам добро далі", як це зробила Світлана. Бо саме в цьому справжня сила допомоги.