Шмалюх Олександр, 8 клас, Тинненський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шмалюх Наталія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

День, що змінив життя мільйонів українців, розділивши його на «до» і «після». Війна…всепоглинаюча, кривава, страшна. І це не чергова розповідь бабусі про страшні лихоліття Другої світової, не чергова лекція вчителя історії на уроці, не нова версія комп’ютерної гри.

24.02.2022 р. Ранок. Дата, що закарбувалася в пам’яті всіх українців. Страшне слово «війна», що розбудило мирний люд. Для кожного українця розпочалася історія жахів, страждань, невідомості, втрат. Всі мрії, плани на майбутнє зруйновано в одну мить.

Петрик солодко спав у своєму ліжечку. Він ще не знає, що «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка він так і не розповість напам’ять своїй вчительці літератури. Життя ніби зупинилося. Матуся метушилася на кухні, заламуючи руки. Вона із завмиранням серця чекала на дзвінок від чоловіка. Павло уже два місяці був на заробітках у столиці, бо ж «гроші треба», а на вчительську зарплатню, закрити усі потреби багатодітної родини, просто нереально.

В голові малювалися страшні картини: вибухи, кров, гуркіт танків, свист куль над головою. Моторошний стан.

Мертвим кроком війна ступала у домівки сплячих українців, простягала свої криваві кістляві руки до дітей жінок, чоловіків, поглинала своїм чорним ротом розбиті серця, висмоктувала життя, запиваючи кров’ю. Ніхто не знав, що почався відлік нестерпних годин, днів, місяців… Спокій, безпека, мирне життя залишилися в минулому. Домівки зруйновані, людські життя скалічені. Як так трапилося у ХХІ столітті? Беззаконня, варварство.

Тижні без електроенергії, тепла, гарячої їжі. Холод, години в укриттях на одинці зі страхом та тривогою. Людські тіла під завалами, ворожі обстріли шкіл, лікарень, будинків мирних жителів.

Безперервний потік новин зі страшними даними втрат. Моторошні сирени посеред ночі, від яких холоне кров у венах, страшні вісті про вбитих та зниклих безвісти. Міста та села, що стерті «з лиця землі». Відчуття тривоги, що поселилося в серцях українців, душевний біль, що не піддається лікуванню. І ця «нова» реальність уже зводила з розуму матусю.

Дзвінок. «Люба моя, війна… Я не повернуся додому, я іду захищати нашу країну, бо ж хто як не я. Безмежно люблю вас. Ми обов’язково переможемо, вистоїмо заради своїх родин, заради рідної землі, заради миру. Ми обов’язково розправимо крила нашій зраненій неньці – Україні. Ти тільки бережи наших дітей». Довге мовчання, сльози, а потім  ніби на передсмертній сповіді.

А троє дітей і далі бачили кольорові сни про щасливе майбутнє, лиш каплі солоних сліз матусі зросили рясно її подушку.

З того часу розпочалася наша допомога для ЗСУ. Матуся, яка так любить готувати, пертворила нашу кухню на постійний конвеєр з приготування смаколиків для хлопців - захисників. Кухня постійно пахла млинцями, варениками, пиріжками, тукованкою, паштетами. І це лише та маленька частина, як ми можемо допомогти нашим героям. Це  мізерний внесок нашої родини, в порівнянні з неоціненним подвигом кожного з наших воїнів, серед яких наші рідні та близькі люди.

Дорогі воїни, я щиро дякую вам за невтомну працю, за те, що ви ризикуєте життям заради нас. Любі янголи, ми молимося за вас. Війна невдовзі закінчиться, ви повернетеся до своїх домівок, і роки страшної боротьби за незалежність увійдуть в історію.