Яна Левчик, 11 клас, опорний заклад загальної середньої освіти "Троянівський ліцей" Маневицької селищної ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чуднова Світлана Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Початок повномасштабної війни змінив моє, разом — усієї України, життя. Ніби, звичайний день, а перевернув наші життя з ніг на голову.

Якби мені хтось в дитинстві сказав, що мої молоді, найкращі роки життя я проведу в страху перед смертю, в постійному хвилюванні за рідних, та не знайомих мені людей, які зараз віддають свої життя, заради миру, чи просто через те, що вони живуть і радіють. Я б нізащо не повірила…

Цей день поділив наші життя на до і після.

Моя історія війни почалася з дзвінка о 4:30. Ще сонною я почула розмову мами з тіткою, яка проживає в Сумах, недалеко від кордону з нашим ворогом. Після цієї розмови, розуміння того, що як раніше вже не буде, стало переломною точкою у моєму житті. Дзвінки, сльози, крики, — ось, що відбувалося того дня.

В перші дні повномасштабного вторгнення, стало зрозуміло, українці – сила. Добровольці, волонтери, народ, який був розкиданий по всьому світу, враз стали на захист своєї Батьківщини. Загроза нашій землі, майбутньому, минулому, пробудила в нас те, що закладено в нашому ДНК. Ми об’єднались!

З початком цих жахливих днів, волонтерство стало невід’ємною частиною мого життя. Моя сім’я зробила все можливе заради приближення перемоги. Навіть більше…

Щоразу, коли повідомляють про смерть ще одного героя, я чую як плаче моя мама.

Її сльози ллються щоразу, коли станеться, щось жахливе з нашою Батьківщиною та її дітьми.

Якщо зібрати всі пролиті сльози наших матерів, можна було б створити ще одне Чорне море.

Але вони ніколи не повернуть загиблих. Тому що б пережити це горе, ми стали стіною один одному, тією, що дає шанс жити далі, і пам’ятати всіх, хто покинув нас.

Ярмарки, благодійні акції, збори на допомогу – наш шлях до перемоги. Все, що ми можемо запропонувати нашим захисникам.

Я пам’ятаю, як після уроків ми збиралися в шкільному спортзалі й плели там сітки, як робили там окопні свічки, приносили закрутки й сушені продукти, теплі носочки для передачі. Пам’ятаю шкільні ярмарки на які збиралося майже все наше невеличке село. І все для наших Героїв. Це в котре доводить, що в біді ми не одні, що завжди є допомога й взаєморозуміння. Разом – ми сила!

Солдати, воїни, герої як тільки ми їх не називаємо.

Мій дядько також Герой, він ризикує життям заради нашого миру. Ще у 2014 році він був в АТО, і ось зараз він знову там, в тому пеклі. Минуло вже два роки як дядько потрапив у полон.

І той день, коли нам принесли звістку, закарбувався в моїй пам’яті. У мами, після того дня, ще кілька тижнів, а то й місяців були червоні очі через сльози, які вона пролила. Але перший рік полону ми прожили в невідомості. Те що дядько в полоні ми дізналися завдяки людям, яким не байдуже, які день і ніч шукають безвісти зниклих героїв.

Як на мене, найгіршим в цій війні є невідомість. Коли не знаєш, що сталось, що буде далі. Вона несе за собою довгі, болючі, нестерпні дні. Ця невідомість лякає надією. Надією на краще. Нам пощастило, мій дядько живий, поранений, але живий. Але ж деяким не везе. Ця невідомість дала їм надію, а потім забрала землю з під ніг.

Ймовірність повернутися живим з полону більша ніж з невідомості. Фізично ти живий, але чи морально? Дивлячись на хлопців, що повернулися додому, сльози навертаються самі. Як вони там жили чи виживали? Чому з ними не поводяться як з людьми? Чому вони мають пройти через це? Чому ми?

На ці питання ніхто мені відповіді не дасть. Їх аж занадто багато, напевне, й цілого року не вистачило б на відповідь.

Минають дні, тижні, роки й, здається, все буде добре, ось тільки майже щоденне сповіщення про нових загиблих героїв та мирного населення накликає на зовсім іншу думку. Мені здається, що смерть переслідує нашу Батьківщину ще з моменту заснування її столиці. Смерть її найкращих дітей, завдяки яким ми могли б мати набагато більше ніж маємо зараз. Розуміння того що чи кого ми втратили та втрачаємо, наводить не просто сум, а на істерику. Що могло б бути якби хтось з ключових персоналій нашої історії не помер так рано? Якби змінилась наша доля, наше майбутнє?

Історію не зміниш, але в наших руках майбутнє, і про це не слід забувати. Але що ми можемо зробити? Ми прості, злякані діти, в руках яких майбутнє цілої країни не тільки своє, а й майбутнє інших поколінь. Ми не просто діти – ми українці, які йдуть з високо піднятою головою навіть у найскладніші дні, що спіткали нас. Головне про це не забувати та нагадувати собі про це щодня.

Потрібно пам’ятати своє минуле, адже без минулого не має майбутнього. Пам’ять відіграє що не найважливішу роль в житті. Якщо ми не будемо пам’ятати, то втратимо все. Пам’ятати кожну перемогу, хоч якою маленькою вона не була б, кожну поразку, як би вона не засмучувала.

Отже, війна змінила нас усіх від малого до найстаршого. І ці зміни не обминули жодного. Постраждали всі люди, тварини, природа. Тому ми повинні допомагати всім чим зможемо, робити все по максимуму. Все залежить від нас і нашої готовності допомогти тим хто цього потребує. Разом – ми сила!