Яцимон Софія Віталіївна, 14 років, 9 клас, Славутицький ЗЗСО 4

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Євтушенко Вікторія Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Мрії, сподівання, бажання - все це розбилося, наче скло, 24 лютого, коли розпочалося повномаштабне вторгнення росії на територію України.

У той день, 24 лютого, я прокинулась близько шостої ранку від слів мами: «Війна!»

Перш за все підійшла до вікна. Думала: побачу щось страшне. Але все навколо по-ранковому було спокійне, тільки на дорозі суцільний потік машин. Вони рухалися дуже повільно в обидві сторони. Здавалося, що вже пів міста кудись виїхало. Деякий час стояла та слухала розмову батьків, але нічого не розуміла. Мене охопила паніка, а потім страх скував усе тіло, думки, почуття, адже за вікном почали лунати вибухи. Пам’ятаю, як тато поїхав на заправку, там уже була велика черга. Мама пішла до крамниці та купила товари першої необхідності. Потім ми всі разом підготували підвал для укриття: занесли теплий одяг, ковдри, харчі та воду. Щоб відволікти себе від страшних думок, я велику увагу приділяла своїй собаці Кнопі. Вона тремтіла та хвилювалася, шукаючи підтримку в мене. Навіть тварини розуміли: життя змінилося. Їм, як і людям, було дуже страшно.

Другим етапом максимального вибуху емоцій було усвідомлення того, що ми знаходимося в окупації. Увесь цей період наша родина перебувала в рідному місті. За ці місяці ми навчилися швидкого збиратися й перебігати до сховища й назад. Уже сигнал «Повітряна тривога», звуки вибухів не сковували все тіло, а змушували чітко виконувати необхідні дії.

Ми так і не звикли до пустих поличок у магазинах й аптеках. Постійно хотілося зайти й перевірити: можливо, там щось залишилося. Потім ми, змінюючи один одного, стояли в чергах по 5-6 годин, щоб купити одну хлібину чи банку молока. Із сумом і радістю згадую період, коли славутичани збиралися всі разом у дворах своїх будинків, щоб приготувати їжу на багатті. Адже у місті енергетиків зовсім не було електроенергії. Ці випробування об’єднали нас. Люди допомагали один одному. Ділилися останнім. Навіть про тварин у притулку не забували.

Найстрашнішим для моєї сім’ї був період, коли до нашого міста зайшли російські війська. Але ці випробування ще більше об’єднали людей. Страх перетворився на ненависть, на бажання діяти. На площі зібралися тисячі людей на мітинг, щоб прогнати непрошених гостей із Славутича. І ця (для когось маленька, а для нас величезна) перемога показала, що ми вистоїмо! Ворог буде подоланий!

Війна - це завжди погано, це зло, смерть, сльози й страх. Я мрію про мир. Нам його так не вистачає. Дуже хочу бачити свою країну щасливою та вільною. Так хочеться кричати: «Люди! Зупиніть війну! Ми хочемо жити!!»