Жердєва Анастасія, 10 клас, Зеленогайський ліцей Височанської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Коваленко Марина Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна! Ось уже і 1000 днів страшної війни, жорстокої, кривавої, що принесла нашому народу смерть, горе, руйнування. Вона враз перекреслила все моє життя і мрії. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я перебувала в Харківському обласному центрі соціальної підтримки дітей та сімей. 23 лютого 2022 року ми як завжди повернулись зі школи, слухали новини про те, що росія накопичує зброю біля кордону з Україною, але ми не вірили, що росіяни зможуть напасти на нас. Ну яка війна - 21 століття на дворі!

Наступного ранку ми прокинулись о 8 годині. Моя перша думка була: чого на вулиці так світло і чого нас не розбудили в школу. Тут до нас зайшла вихователька і сказала, що почалась війна. Дівчата розплакались, ніхто не розумів, що відбувається, всі були шоковані від такої новини. О 9 годині ми на власні очі побачили, як біля нашого будинку пролетіла ракета, всі діти були занепокоєні, але намагались не панікувати. Потім до нас прийшла старша вихователька, сказала всім піднятись на 2 поверх в актову залу, де нам показали кінофільм про МАМУ (це фільм про війну). Дивлячись фільм, я чула гучні вибухи, бо наш центр знаходився на Салтівці – це район міста Харкова, що першим потрапив під бомби. Фільм закінчився, ми повернулись у свою групу і довго не могли заснути, розмірковуючи, що буде далі. А далі було ще страшніше…

Почалося пекло: щодня і щоночі нас обстрілювали з «градів», бомбили ракетами. 

Вихователі і діти швидко бігли до холодного підвалу, де ми всі переховувались, я навіть не пам’ятаю скільки часу. Лише пам’ятаю, що було дуже страшно. Трохи отямившись від цього жаху, старші діти почали допомагати вихователям заспокоювати молодшу групу діток, читати їм казки, розповідати смішні історії, а коли вони запитували, що це за звуки надворі, то ми казали, що це феєрверки. Так ішли дні, дні розпачу, сліз, чекання.

Мій шлях війни… Довгий, важкий. Мої сподівання, що війна скоро закінчиться не справдились. В березні, після масованого обстрілу Харкова, нас терміново вирішили евакуювати. Ввечері ми вже зібрали всі необхідні речі, а вже о восьмій ранку нас забрали евакуаційні автобуси. Ми їхали до Полтави.

Дорогою бачили страшні картини: спалені домівки, автівки, військову техніку - було сумно і боляче на це дивитись.

В Полтаві нас розмістили у школі-інтернаті. На жаль, у нас захворіли наймолодші діти, ліків майже не було, персоналу не вистачало, але я і мої подружки допомагали вихователям впоратися з малечею. Наступного дня нам повідомили, що ми їдемо до Львова. Коли ми потрапили до вагону, там і яблуку ніде було впасти! Хто стояв у проході, маленькі дітки сиділи вчотирьох на одній полиці, було холодно, діти кашляли всю ніч. На ранок захворіли дорослі дівчата — це була катастрофа, у нас майже всі хворі й знесилені. Такі ми прибули до Львова. На вокзалі людей настільки було багато, що з легкістю можна було заблукати. Ми взяли дітей на руки, тримались міцно, щоб не загубитись, і поїхали у волонтерський центр. Змучені і зморені, ми всі поснули, а вранці продовжили подорож уже автобусами до Івано-Франківська. Потім ми переїхали в Чернівецьку область у село Банилів Підгірне. Ми не чули тривог, вибухів, але страх і ненависть до війни в нас залишились назавжди. 

Через рік мене забрала прийомна родина, я повернулась назад до Харкова.

Звісно я розуміла, що це небезпечно, але на той час у місті було спокійніше. Пройшло небагато часу, як росіяни знову почали обстрілювати місто ще більше. Страшних руйнувань зазнали центральні райони, загинули цивільні люди, серед яких багато дітей. Ці нелюди стріляли і вдень і вночі, було важко навчатись через обстріли, але навіть за таких умов я закінчила 9 клас. У Харкові стало знову небезпечно. Навчаюсь в Україні дистанційно, слідкую за новинами, що відбуваються в моєму місті й по всій Україні, беру участь у благодійних акціях, разом з друзями передаємо для наших захисників смаколики, листівки. Я вірю в нашу Перемогу!