Шатлигін Тимур, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №51»

Викладач, що надихнув на написання есе – Новікова Тетяна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.2022 я прокинувся о 4:30 від вибухів та пронизливого сяйва за вікном – це війна прийшла в наші життя, міста, села. Війна прийшла і в моє місто Харків. Вся Україна поринула у вир страждань, болю, крові, що продовжується й досі.

До школи я більше не ходив та не впевнений, що побачу колись своїх вчителів і однокласників. Багатьох війна розкидала по світу. Інші міста, країни – зараз вони біженці. Люди без батьківщини, чиє життя вмістилось у валізу, бо більше нічого не лишилось.

Той день (24 лютого) я памʼятаю погано, лише почуття спустошення та розгубленості.

Мозок рішуче виштовхував з голови те, що війна почалась, почалась у XXI столітті, час, коли прогрес не стоїть на місці, люди роблять дивовижні відкриття: в науці, медицині, програмуванні. А ми як в страшному сні бачимо голод, руїни, людей без даху над головою та втрачені життя, надії.

Кожен день – боротьба, а кожна ніч – страх: чи настане завтра? Боляче бачити наше місто, місто-герой, місто-красень, місто-зразок для наслідування, який руйнується багатотомними ракетами «братським сусідом», перетворюючи його на груди попелу та болю.

«І жах, і кров, і смерть, і відчай.
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди…»
— Ліна Костенко

Ми навчились, зібрались, змирились, але не здалися, бо ми – українці, потомки великих воїнів-козаків. Наші вороги багато віків намагалися знищити український етнос та державу, але ми є, і ми – міць.

"Що б там не було. Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку йти назад, так само і з народом, його не змусиш відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли одними багнетами нічого не зробиш"
— Павло Скоропадський

Я неймовірно вражений тим, як наші люди згуртувалися. Вчорашній юрист, музикант, лікар, письменник взяли до рук зброю (деякі вперше) і перетворилися на титанів, якими рухає лють, любов до своєї землі, родини.

Бажання свободи, миру змушує їх робити героїчні вчинки, які ми будемо памʼятати та розповідати своїм нащадкам.

Наше життя більше не буде як раніше, воно поділено на «до» та «після», але що буде після – ми не знаємо. Та віримо у нашу перемогу, перемогу добра над злом.

Бо бачу, як самовіддано ми виборюємо кожен куточок нашої землі (і Курська) заради свободи, незалежності, за мирне майбутнє. Бачу відвагу кожного українця, який взяв на себе місію волонтера, воїна, медика, відбудовника зруйнованого.

Від школяра до пенсіонера – усі ми живемо вірою у перемогу, що перегорнемо сторінку нашої болючої історії, не здамося в памʼять про загиблих, які пролили кров, захищаючи Україну.

Занадто велику ціну заплачено, шляху назад нема. А ми уже не діти, а діти-війни, такі не по роках дорослі з сумом та болем в очах та незламною силою духу, патріотизмом та сміливістю у серці, в якому назавжди пронизливим звуком лунатимуть фрази:

– Повітряна тривога!
– Всі в укриття!
– КАБи на підльоті в місто!
– Люди, мішені сьогодні не ми, а тому – відбій.

«Ми бʼємося за те, чому нема ціни в усьому світі — за Батьківщину»
— О. Довженко

Україні буде слава!