Шушко Інна
Червоноградський гірничо-економічний фаховий коледж
Викладач, що надихнув на написання есе: Беркита Олена Миколаївна

Війна. Моя історія

24 лютого. Звичайний ранок зимового дня. Коли продзвенів будильник, я прокинулась і зрозуміла, що щось трапилося. Але я й уявити не могла, яку новину сповістить мені мама. Війна…З її уст це прозвучало наче вирок. Війна…Цей момент я залишу в своїй пам’яті назавжди. Спочатку я не усвідомила, що моя країна в небезпеці, що Батьківщина буде плакати гіркими слізьми, що сотні її синів і дочок поляжуть, захищаюючи її свободу. І ось розпочалася нова, трагічна сторінка в історії української держави.

Сказати, що я злякалася – це не сказати нічого. Страх за сім’ю, за рідних, за друзів огорнув мене повністю. Я зрозуміла, що моє життя докорінно зміниться. Мама мене заспокоювала, що все буде добре, але в її очах я бачила жах. Вона трималася заради мене, але в цю хвилину мені хотілося міцно її обійняти. Завжди мама для мене була символом непохитної стійкості, а тут – хвилина слабкості. І я розумію, що мій світ похитнувся…

Ми не пішли на заняття в коледж. Я сиділа вдома і все думала, що це все жахіття ось-ось закінчиться, але новини були невтішні. Батьки роздумували, що робити далі. Ми зібрали документи і речі першої необхідності, але ступити крок далі не хотіли.

Ми були напоготові, але і покидати Україну не хотіли. Це не був прояв глибоко патріотизму, але батьки вважали, що вдома спокійніше. Я не засуджую людей, які виїхали за кордон. Це їх вибір. Можливо, вони рятували життя власних дітей, батьків, рідних. Можливо, страх перед війною був сильнішим, ніж любов до Батьківщини. Але я знаю одне – у всіх нас одна мрія, одна мета – щоб закінчилася ця клята війна. Ми хочемо, щоб наша рідна Україна знову була щаслива і вільна. Щоб наші дівчата і хлопці росли в країні, де немає тривог, щоб діти співали веселі пісні, а не оплакували батьків. Нехай же зупиниться війна не лише в моїй країні, але й у всьому світі! Невже мало страждань? Прикладіть же всі сили, щоб винайти лікування від смертельних недуг, щоб діточки не мучилися від пекельного болю! Воювати? Коли? В сучасному світі? Для чого? Чому? Зупиніться! Але чи почують ці слова наші вороги?...

З початку повномаштабної війни наше життя докорінно змінилося. Ми радіємо, але не тієї щирою юнацькою радістю, ми живемо, але не тим життям, яке мало б бути. Ми стали швидко дорослими, хоча в душі ще діти. Але одне точно у нас змінилося – ми стали єдиним, мужнім, відважним народом, який попри все не втрачає віру в краще майбутнє. Я вірю в перемогу і не дам цю віру похитнути нікому.