Безейко Дар’я Олександрівна, 16 років, учениця 11-Б класу гімназії біотехнологій № 177, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Іванцова Світлана Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Мир — стан спокою і гармонії, період між війнами», так каже ґуґл, але це визначення таке сухе й абстрактне, що у звичайні дні ніхто й не задумується над цим. Для мене мир - це життя... Коли ти зранку прогулюєшся дорогою до школи, а після неї ходиш по каву з друзями, коли на душі безтурботно, а за вікном не лунають сирени. А що таке війна?

Двадцять четверте лютого, шоста ранку, повітряна тривога... Того дня я зрозуміла, як люблю свій будильник — спокійну пісеньку, а не звук сирени. У кімнату зайшла мама з одним лише словом, що лунало на вустах всіх українців, "Почалося". Було складно в це повірити, бо напередодні, розмовляючи з друзями, погодилася, що такого не може бути — двадцять перше століття. Чи усвідомила тоді, що сталося? Ні, навіть не трохи. Чомусь я була впевнена, що це якась помилка й скоро все закінчиться. Зараз пролунає до болю знайома мелодія, а все це виявиться лише страшним сном. Але так не трапилося. Не могло з такими сусідами.

Ліна Костенко писала: "Це ж треба мати сатанинський намір, чаїть в собі невиліковний сказ, щоб тяжко так знущатися над нами, та ще й у всьому звинувачувати нас!". Думаєте найбільше мене приголомшила поведінка наших "братів"? Ні, зовсім. Чи здивувалася згуртованості українців? Теж ні, ми завжди були такими!

Я була вражена сміливістю кожного: вчителів, які продовжували зацікавлювати учнів, лікарів, які рятували людей, великій кількості чоловіків і жінок, які вступили до лав ЗСУ та територіальної оборони... Всі на своїх місцях, кожен допомагає.

Хтось втратив житло, хтось не міг більше витримати звуків ракет, хтось дуже боявся... Моя сім’я була змушена виїхати з Києва, але ніхто не хотів залишати Батьківщину. Пів року ми прожили всією родиною за містом. Настала та довгоочікувана мить — початок навчального року. Це був ковток свіжого повітря, можливість хоч ненадовго повернути ті хвилини миру. Щастя тривало не довго. Настало десяте жовтня. Я прокинулася з гидким почуттям дежавю. Це знову той страшний сон.

День початку війни став новим початком у моєму житті. До цих реалій потрібно звикнути, хоча це не відбувається за помахом руки. Правда казати про початок якось неправильно, бо це триває давно. Зараз кожного ранку українці виражають пошану й величезну подяку загиблим захисникам. Ця сумна дата закарбується в головах багатьох на все життя. Та день перемоги стане найкращим днем в історії нашого народу. Хай наша мова лунає зараз у кожному куточку світу, щоб крізь казали «Слава Україні»!