Наше місто було окуповане на другий день війни. Наша родина пережила захоплення міста, бої, викрадення батька чеченами, примусове виселення. Ми виїжджали через сіру зону, де пробили колесо і чекали допомоги просто в полі під обстрілами. У місті залишилось все наше життя - батьки, дім, собака, майбутнє.

Перший день війни я пам’ятаю по кожній хвилині. Ми прокинулись від гучних вибухів і одразу ввімкнули телевізор. З екрана диктор сказав, що почалась війна. Перш за все ми обдзвонили рідних, закупили багато продуктів, ліків і всього необхідного для виживання у рідному місті. Але все склалося інакше.

Дитина по нашому стану розуміла, що сталося щось дуже погане. Ми намагались якомога простіше пояснити їй ситуацію. Вона досі не може пережити виїзд з дому. Для неї це біль, який нічим не вдається вгамувати. Сльози, прохання повернутись і щоб було як раніше стали постійними супутниками нашого життя.

Найстрашніше було те, що все це здавалося незрозумілим. Хотілося обманювати себе, що це ось-ось закінчиться.

Наша родина живе минулим і майбутнім, у якому є лише рідний дім. Те, що є зараз, це не життя, це існування. Чоловік був викрадений чеченами. Дитина й досі не може прийняти, що додому повернутись не можна. Я живу на антидепресантах, бо не маю права здатися.

Найбільшою проблемою стало здоров’я моєї мами. Вона перенесла онкологію і видалення щитоподібної залози. Вона постійно потребує ліків, але вони закінчились. Було дуже важко їх знаходити, інколи доводилось пропускати прийоми, бо ліків просто не було.

У нас на холодильнику завжди висів український прапорець. Я знала, що обов’язково заберу його з собою. Це було дуже ризиковано, адже ми проходили фільтрацію, проїзд через 11 блокпостів і особистий огляд. Цей прапорець став моїм особистим оберегом.