Процик Кіра, 11 клас, Курахівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1

Вчитель, що надихнув на написання — Губанова Алла Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Курахове — місто, яке завжди було для мене рідним. Тут я виросла, тут пройшло моє дитинство, тут залишилися мої друзі та рідні. Але з початком війни в Україні все змінилося. За 1000 днів війни моє місто стало свідком страшних подій, які назавжди змінили наше життя.

Перші дні війни були наповнені страхом та біллю. Я пам’ятаю, як уранці 24 лютого прокинулася від того, що тато схвильовано телефонував моєму брату, який жив в селі під Києвом, яке згодом оточили окупанти. Моя мама хвилювалась від того, що він та його дружина не брали слухавку.

Згодом він передзвонив та сповістив нам про те, що їх село окупували.

Близько місяця вони були у підвалі свого будинку та харчувалися чим було. 

Спочатку це мені здавалося чимось нереальним, як поганий сон. Це був момент, коли ми усвідомили, що війна вже тут, і нам потрібно бути готовими до всього. Протягом перших кількох тижнів ми намагалися жити звичайним життям, батьки працювали, я навчалася онлайн. Мої батьки телефонували щодня моєму братові, хвилюючись як вони живуть. 

Через тиждень після повномасштабного вторгнення мій батько вступив у лави ТРО. Раніше він воював в Афганістані, пройшов пекло, яке залишило на душі глибоку рану. 

Тато знав, як важко бути новобранцем. Тому він навчав товаришів усього, що знав. У мене було хобі: робити з бісеру об'ємні іграшки. Я зробила котика, якого батько завжди носив з собою як прикрасу на автоматі. Це побачили інші службові та попрохали мене зробити їм теж таку іграшку як оберіг.

Перші місяці війни були сповнені тривогою. Ніхто не знав, чого чекати завтра. День і ніч вдалині лунали вибухи, але в місті поки було спокійно. У квітні ЗСУ звільнили Київщину з-під окупації. Тепер ми були спокійні: мій брат був у безпеці.

Але це було недовго. Вже на 4-5 місяць повномасштабного вторгнення Росія почала обстрілювати наше місто. Обстріли почастішали, і ми змушені були ховатися у підвалах. Я пам’ятаю, як темно та холодно було сидіти в ньому. Звуки вибухів лунали від усюди.

Зима була жахливою. Світла не було тижнями. Щоб приготувати їжу, доводилось розпалювати багаття.

Коли ситуація загострилася, багато людей почали залишати Курахове. Я бачила, як мої сусіди вантажили свої речі в автомобілі, залишаючи все позаду. Це був важкий вибір, але для багатьох — єдиний шанс на порятунок.Я довго думала, чи варто залишати місто, але врешті-решт вирішила покинути його. Мої батьки залишилися, а я поїхала до Дніпра. Але й там були чутні звуки війни. Минув складний рік. Від вибухів у мене з'явився страх грому: кожного разу я ховаюся до куточка, думаючи, що це обстріл.

На початку другого року війни Росія почала ще дужче обстрілювати наше місто, в якому залишилися мої батьки. Тоді: вони прийняли рішення переїхати: бо це не життя, а катування (кожен день вибухи, звуки дронів "камікадзе"). Тепер ми знову разом.

Після двох років війни моє рідне місто виглядає жахливо: багато будівель зруйновано, вулиці пустіють, а людей лякає звук вибухів та сирен.

Війна забрала в нас багато, але вона також показала, наскільки сильними ми можемо бути.

1000 днів війни … Днів страху, болю, страждань. Але й днів надії, усвідомлення любові до рідного дому та нашої країни. Попри всі труднощі, я вірю, що ми зможемо відновити своє місто, повернути йому колишню красу та спокій.

Я впевнена, що разом ми подолаємо всі випробування, повернемося додому і відбудуємо наше місто, і воно повстане, як Фенікс з попелу.