Демків Варвара, 10-а клас, Херсонський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Мельник Лариса Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи були у вас такі думки, що в будь-яку мить вашого життя ви втратите абсолютно все? У мене – ні, але для багатьох з нас це стало реальністю. Мені було лише 12 років, коли почалася війна. Пам’ятаю перший день повномасштабного вторгнення набагато краще, ніж хотілось би. Прокинулася я тоді о 4 ранку, за мною підвелася і сестра. Із кімнати моїх батьків лунали розмови і мамин плач, який до кінця мого існування я буду пам’ятати. «Дівчата, почалася війна…» - сказав мій батько, з порожніми, здавалося, неживими очима. Вираз обличчя моєї сестрички я запам’ятаю назавжди, по її щоках текли гарячі сльози.

У Херсоні, в окупації, було важко жити: дефіцит продуктів харчування, не було спочатку навіть хліба та молока. Гроші закінчувалися швидко, тому моїй сім’ї довелося шукати альтернативні способи заробітку, торгувати на базарі.

Над головою літали ворожі літаки, а танки проїжджали в нас під самими вікнами. Росіяни ввели комендантську годину, страшна доля чекала на тих, хто не дотримувався її. Коли починалися обстріли, ми прямували до квартири моєї бабусі, у неї на 1 поверсі було набагато безпечніше, ніж у нас на 9. 

Але навіть у такі важкі часи мої батьки намагалися дати все: купували солодощі, а мати на мій день народження навіть спекла торт.

Проживши в окупації 6 місяців, моя родина приймає дуже ризиковане рішення: виїхати з підконтрольної росіянами території. Нам довелося простояти в черзі до блокпосту 3 доби. Врешті-решт, ми перетнули зону бойових дій і дісталися на територію вільної України. Мені було достатньо побачити, як у ясному небі майорить жовто-блакитний прапор, щоб почати посміхатися й плакати від щастя. Спочатку ми подалися до наших родичів, які проживали в західній частині України. Оселилися в дерев’яному будинку без зручностей, воду доводилося набирати з колодязя, опалення взагалі не було. Більше місяця ми не змогли там протриматися, постійно заганяла в смуток журба за рідним домом та й все було для нас зовсім чужим.

Нам вдалося знайти квартиру у невеликому містечку, ми одразу переїхали туди.

Спочатку мені приносила радість звичайна прогулянка до продуктових магазинів, вкрай незвично було бачити полички, які до країв наповнені різноманітною їжею. 

Мама влаштувалася продавцем одягу, зарплатня була невелика, але нам вистачало. Дуже сильно батьки засмучувалися, коли мова заходила про наше рідне місто. Все думали, чи ми колись знову зможемо побачити наш дім? Тільки уявіть, як у нас калаталося серце, коли ми дізналися, що Херсон звільнили.. Але повернутися ми не могли. У мене був постійно поганий настрій. Я бачила, як люди живуть своїм мирним, спокійним життям.

Постійно виникало питання: «Чому вони можуть бути щасливі, а ти – ні?».

Я розуміла, що ніхто не винен у наших проблемах, але все одно ця думка гризла мене зсередини. У моїй родині почастішали сварки. Та, як це зазвичай буває, у нас увірвався терпець. Ми поїхали назад, до Херсона. Коли перетнули поріг нашої оселі, одразу заплакали, навіть батько, перший раз за всю війну. Ми – були вдома. Від щастя моя сестра навіть обіймала стіни нашої хати. Так, наше місто обстрілюють, але це можна пережити. Коли ти на своїй землі, тобі нічого не страшно.

Я шкодую, що саме такі події навчили мене цінувати кожний момент мого чудового життя. Зараз мені 15 років, і я щиро шкодую, що раніше не розуміла, яка все-таки я – щаслива людина.