Гнибіда Олена, вчитель, Комарська сільська рада, Донецький обласний еколого-натуралістичний центр

 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли темрява опускається на землю, світити починають людські серця. - Народна мудрість

Моє життя до війни було насиченим і наповненим сенсом. Я присвятила 31 рік освіті: працювала вчителькою, 25 з них — заступником директора школи. Я організовувала для дітей екскурсії Україною, допомагала брати участь у конкурсах, надихала мріяти і досягати.

Одним із найважливіших проєктів для мене стало створення школи-музею в рідному селі на Донеччині — місця, де жива історія говорила мовою речей, фотографій, спогадів. Там я дійсно відчувала: моя робота — це моя місія.

Згодом мене запросили до обласного еколого-натуралістичного центру. Я була методисткою, а потім директоркою, і знову — діти, творчість, розвиток. У 2020 році почалася ще одна сторінка мого життя — я стала секретарем у новоствореній сільській раді моєї рідної громади. Це була нова відповідальність, але й новий рівень впливу. Ми будували громаду майбутнього: відкривали ЦНАП, розвивали інфраструктуру, залучали людей до участі у житті громади, планували проєкти, які мали змінити сільську місцевість на краще.

Та все перекреслила війна.

З першого дня повномасштабного вторгнення ми не залишили громаду. Продовжували працювати, чути вибухи, приймати рішення під сирени. Ми допомагали людям евакуюватися з прифронтових сіл, розвозили гуманітарну допомогу, підтримували військових. Було важко, але ми тримались, бо знали — наша присутність тут життєво важлива для інших.

Першою подією, що змінила все, став вибух прямо у дворі сільської ради.

Це був звичайний робочий день, поки ракета не влучила в наш двір. Постраждало 15 працівників. Найстрашніше — загинула молода дівчина, моя колега, яка лишила по собі п’ятирічного сина. Це не був «удар по інфраструктурі», як говорять у зведеннях. Це був удар по серцю громади. По людях, які працювали для інших.

Після реабілітації ми продовжили працювати.

Але з кінця 2024 року жити в громаді стало неможливо. Наші села рашисти рівняли із землею. Ми втратили не лише будівлі, ми втрачали себе — частинами, поступово. Я прийняла важке рішення: евакуюватися з родиною до Івано-Франківської області.

Їхати з дому — це як зняти шкіру. Все рідне залишилося за спиною: мій дім, улюблена школа, мої люди, рідна громада.

І саме тут, на новому місці, я вперше по-справжньому відчула: допомога — це не одноразова акція. Це атмосфера, це середовище, яке тримає тебе на плаву, коли ти сам майже не можеш дихати. Нас зустріли не просто як переселенців, а як своїх. Хтось підвіз, хтось допоміг з житлом, хтось — із теплим одягом чи продуктами. Але найважливіше — говорили з нами. Питали, слухали, не відверталися. Це було диво людяності серед руїни війни.

У мене була особиста точка зламу. Ми сиділи ввечері в хаті родини, яка нас прийняла. Я готувала чай, намагаючись приховати сльози. Господиня тихо поклала руку мені на плече і сказала:

— Ви у безпеці. А значить — ми вже перемогли.

Тоді я зрозуміла: допомога — це не про речі, це про прийняття. Про те, що в чужому селі тебе можуть назвати «наша». Це й була справжня сила єдності. Ми — не просто окремі громади, ми — єдиний народ. І якщо одна частина тіла поранена, інша приходить їй на допомогу.

Моя родина теж відповіла на цю силу взаємності.

Дочка почала волонтерити, допомагаючи іншим переселенцям. Зять продовжував працювати рятівником на лінії фронту: розгрібати завали, рятувати людей, ризикуючи своїм життям. Я повернулася до активного життя громади тут, на новому місці, де поки тимчасово знайшла прихисток. Допомога породжує допомогу. Це коло доброти, яке розширюється. І перші люди в цьому колі – це твоя родина, твої чоловік, діти та онуки. А твоя доброта притягує до тебе споріднені душі незалежно від того, де ти знаходишся, чим живеш, яким повітрям дихаєш.

Допомога навколо нас. Це тиха, глибока сила, що рухає країну вперед. І саме вона — найкраща відповідь на те, якою Україна стане завтра.

Сьогодні, коли я думаю про все пережите, усвідомлюю головне: ми вистояли не тому, що були безстрашні, а тому що були не самі. Допомога, яка оточувала нас у найтемніші дні, стала нашим світлом, нашим киснем. Це були не лише гуманітарні набори чи притулок у новому місці — це були прості людські жести: дотик, слово, присутність поруч.

Саме в найважчі миті я побачила справжню Україну — не на карті, а в очах людей. Україну, яка вміє триматись, коли важко, яка не ділить на «своїх» і «чужих», яка перетворює серце кожного з нас на фортецю, де немає місця байдужості.

Цей досвід змінив моє бачення майбутнього. Я більше не уявляю силу держави лише у техніці чи будівлях. Справжня сила — у людях, у наших зв’язках, у вмінні підтримати, підхопити, витерти сльози і разом іти вперед. Так, ми втратили багато. Але ми зберегли найважливіше — здатність бути людьми.

Я вірю: ми обов’язково повернемося додому. Відбудуємо громаду, посадимо нові дерева, створимо омріяний парк, відкриємо двері шкіл. Але головне — ми вже будуємо нову Україну в собі: сильну, співчутливу, єдину. І саме ця Україна — наша найбільша перемога.