Лазарь Софія, 9 клас, Бобровицький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мандзюк Леся Леонтіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна? Війна…

Пам’ятаю, як бабуся казала, але я не сприймала цих слів серйозно, – «Головне, щоб не було війни!» Війна… Майже через місяць від початку повномасштабної війни моя сім’я вирішила виїжджати з нашого містечка, що знаходиться на Чернігівщині, адже довкола стояли окупанти.

Я бачила як мама через сльози збирала речі й не знала, що саме брати з собою в дорогу, бо лякала невизначеність – як надовго ми їдемо…

Як-то кажуть, війна лякає, але робить нас сильнішими, знаходяться родичі. Рідні, про яких я не знала, але клята війна нас об’єднала.

Ми виїжджали на Хмельниччину до маминого однокровного брата. Я бачила як неня, тримаючись за стіну нашого будинку, прощалася з ним подумки, не знаючи чи повернемося ми сюди, до своєї хати. Ми прощалися з бабусею та дідусем. Всі мовчали, але сльози на очах у всіх красномовно говорили про біль розлуки і чи побачимося ми знову…

Тяжко від’їжджали: і морально,  і фізично.

Лякала невизначеність того, як надовго ми їдемо, невизначеність того, куди ми їдемо.

Мамин брат, якого вона бачила лише в дитинстві, та його сім’я прийняли нас тепло і з любов’ю, ніби знали нас все своє свідоме життя.

Закарбувалося в пам’яті як я з мамою пішли там до місцевого магазину і побачили величезне різноманіття хліба: з маком, з висівками, з насінням, білий, чорний. Переглянувшись, у нас виступили сльози, бо, згадуючи своє містечко, до якого не було доступу, адже були підірвані мости, логістики не було, про хліб можна було тільки мріяти. А тут… Ми дивилися на хліб як на святиню. «Хліб усьому голова!» - ось дійсно в чому суть цих слів. Хліб, без нього нема життя!

Ми боялися гучних звуків, навіть, коли зачинялися голосно двері, ми здригалися. Адже вдома неодноразово чули обстріли з танків, як все довкола гупало. Тремтячи, вся наша сім’я пересиджувала в погребі кляті обстріли, які вночі вщухали, а о шостій ранку знову відновлювалися. Страшно…

Ми були ніби з іншої планети. Місцеві нас не розуміли й не уявляли про що ми їм розповідали та хіба таке можливо.

Наша нова рідня нас підтримувала в усьому, вони намагалися нас відвернути від страшних думок. Душевні розмови за смачним чаєм, теплі обійми крізь сльози нас зцілювали.

Через місяць ми повернулися додому на Чернігівщину, яка була звільнена від окупантів. І де б ти не був, але вдома найкраще. Але вдячність нашим новим родичам, які прихистили мене, мою сестру і маму без корисливих помислів, залишиться у нас в пам’яті назавжди.

Наша нова родина стала нам рятівним кругом у цій страшній невизначеності…

Минуло вже три роки від початку повномасштабної війни, але ми досі тепло і душевно спілкуємося з нашими новими рідними.

Дякую за мою нову родину, яку ми віднайшли за таких болючих обставин. Як-то кажуть: «Не було б щастя, так нещастя допомогло».

Ми – українці, ми – сильні, ми допомагаємо один одному, підтримуємо в лиху хвилину. І в цьому наша сила! У цьому наша міць!