Король Поліна, 10-б клас, Сумська спеціалізована школа №9

Вчитель, що надихнув на написання — Рева Наталія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми тонемо так глибоко, що перший обов’язок інтелектуалів нині — це знову проговорювати очевидні речі.

Джордж Орвелл

24 лютого 2022 року. Цей день мав бути звичайним, але поділив життя на до та після. П’ята ранку. Батько відчиняє двері моєї кімнати й говорить, що почалась війна. Чи-то з спросоння, чи-то від шоку не до кінця усвідомлюю, що відбувається. Швидко вдягаюсь, збираю найпотрібніше. Уже через 15 хвилин ми сидимо в машині біля будинку, нервово читаємо новини в телефоні. Я схвильована, проте не відчуваю страху. Сотні повідомлень у чаті класу. Більшість однокласників уже виїхали з міста. Дивлюсь у вікно: такі рідні будинки, порожня парковка, ігровий майданчик, що не скоро знов почує дитячий сміх.

Перші дні повномасштабного вторгнення. Розгубленість, відчуття безпорадності, відчай. У соцмережах точаться дискусії про Україну.

Нікому не відомо, що буде далі. Диванні експерти роздають поради, а ворожки пророкують дати закінчення війни.

Гірке усвідомлення нової реальності змінює нас, наші цінності та почуття. Наступні місяці живу ніби в тумані. Кажуть, мозок змушує забувати травматичні події. Можливо, так і є. Попри вибухи й постійні сигнали тривог, відновлюють навчання. Тепер воно дистанційне. Здається, повертаюсь до звичного життя.

Увесь світ спостерігає за нашою запеклою боротьбою. "Бути українцем це – значить бути постійно в стані доказування свого права на існування", – писав Володимир Винниченко. Чи довели ми? Невже століть боротьби було недостатньо? Чому це знов повторилось?

Суспільство українізується. Подруга переїжджає на Західну Україну. Постійно спілкуємось. Тепер вона говорить українською. 

Серед молоді поширюються проукраїнські думки, всотую їх, наче губка.

Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Починаю усвідомлювати себе українкою, представницею незламного волелюбного народу. Моя мова – українська, у ній закарбувалася тисячолітня історія нації, осяяна духом свободи.

3 липня 2023 року. Надворі спекотне літо. Повітря розжарене й нічого не допомагає охолодитись. Легкий теплий вітерець гойдає листя дерев. Гостюю у бабусі. З кухні чутно, як щось шкварчить у сковорідці. Смачний запах свіжих бабусиних пиріжків. Урок англійською підходить до кінця, прощаюся з вчителькою. Пронизливий свист. Вибух, за ним другий. З вулиці лунають крики. Вибігаю в коридор. Телефонують батьки, кажуть, що вже їдуть за мною. Через деякий час виходжу на вулицю, сідаю в машину. Пожежники, рятувальники, машини швидкої допомоги.

На дорогах хаос. Проїжджаємо місце влучання. Усього 200 метрів від бабусиного дому... У голові мільйони «а що, якби...?».

Мені вже 16. Війна триває тисячу днів. Щодня виють сирени, на наші міста летять ракети, їх атакують шахеди. Мій особистий шлях у цій війні не є трагічним. Я не втратила нікого з рідних та друзів, однак біль українців, які не дочекалися з фронту своїх синів та дочок, переживаю глибоко в душі. Це криваве протистояння загартувало мене, дало важкі, але такі потрібні життєві уроки. Я усвідомила себе українкою, патріоткою, громадянкою незламної держави. Пропри всі перешкоди, як нація ми виросли у своїх переконаннях і рішеннях. Дійшли висновків, які маємо передати майбутнім поколінням.

Жовтень 2024 року. Вечір. Сонна дописую текст, готуюсь до сну. Звуки пострілів, вибухи. І знов коридор. Таке моє життя сьогодні, як і тисяч українців, які не втрачають надії вистояти. Нова реальність, яка більше не лякає, адже я знаю, що:

Без віри вмерла б Україна,

Погас би в душах Світла сад.

А з нею і лиха година

Отримує духовний лад.