Труфанова Дар'я, 10-б клас, Харківський ліцей № 157

Вчитель, що надихнув на написання — Приходько Вікторія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Бабуся під час страшних (з мого погляду) подій говорила: «Головне, що не війна, з усім можна впоратися». Малою не розуміла: до чого вона це?

Яка війна в ХХІ столітті? Навіщо порівнювати з нею всі ситуації? Це ж якось дивно! Але 24 лютого 2022 року мій світогляд (як і багатьох українців) докорінно змінився назавжди – почалася повномасштабна війна.

Людей в Харкові ставало все менше й менше, а на початку березня 2022 (після обстрілу обладміністрації), здавалося, й зовсім не залишилося – усі тікали від війни. А той, хто не поїхав, ховався.

Наша родина перейшла жити в коридор. Обстріли практично не припинялися. 

Ми їх відслідковували за повідомленнями: «Вибухи чутно в районі Олексіївки, Нових Будинків, ХТЗ, Салтівки, 23 Серпня та в центрі міста». З дому мене не випускали – боялися. Дорослі самі виходили, щоб «роздобути» хліба й води нам та двом самотнім літнім сусідкам.

Добре пам’ятаю, як уперше напросилася з батьками вийти за продуктами. Я (на той час семикласниця) розуміла, що життя змінилося, але не була готова до побаченого. Вулиці порожні – зовсім. На диво – тихо. Поодинокий перехожий, як тінь, промайнув повз нас та сховався в одному з під’їздів. Аж раптом побачила його – будинок. Він був напівзруйнований і зловісно дивився на мене порожніми вікнами-зіницями, а навкруги валялися речі колишніх мешканців. Картину жаху доповнювали своїми химерними формами три понівечених автівки. На мить здалося, ніби знаходжуся в якомусь постапокаліптичному фільмі. Раптом промчала «ГАЗель» і пролунали вибухи – реальність. Саме тоді я усвідомила, як багато мала і як багато втратила.

У вересні стало легше, бо наші вигнали ворога з частини Харківської області. Розуміючи, що глобально не можу вплинути на ситуацію, хотіла хоч чимось допомогти ЗСУ.

Долучилася до організованого в ліцеї виготовлення окопних свічок, збирала теплі речі, а цього літа допомагала різати тканину на сітки військовим.

Мені важливо знати, що теж можу бути корисною відважним захисникам, адже саме воїни виборюють моє мирне та спокійне життя.

Наразі навчаюся в 10 класі. Готуючись до одного з уроків, натрапила на вираз Марка Тулія: «Мир – це свобода, заснована на визнанні прав будь-якої людини». На жаль, кровожерливий сусід не хоче визнавати нашого права не те що на свободу, а навіть на життя, тому війна продовжується. За той час, доки вона триває, переконалася, що нам, українцям, потрібно стати більш національно свідомими. Це життєво необхідно заради спільної мети – перемоги та розбудови нової держави.

Озираючись назад, усвідомлюю, що мій шлях від лютого 2022 року до сьогоднішнього дня непростий і що так, як було раніше, уже ніколи не буде. Що давало надію спочатку? Підтримка. Хоча й було дуже страшно за родичів, друзів, а невизначеність украй лякала, однак кожен намагався підбадьорити іншого. У той час зовсім не мали значення сварки, якісь непорозуміння.

Сусіди переймалися один за одного, як за рідних. Ходили по квартирах, аби поділитися їжею або просто поговорити. 

Я зрозуміла, що у важкі моменти варто об’єднуватися, щоб кожен відчував підтримку та знав: він не один. Що дає надію зараз? Щира віра в людей та щасливе майбутнє. Упевненість у тому, що ми змінилися на краще і що наш дух не зламати. Хто ж іще, як не українці, відважні, сильні й загартовані, заслуговує на Перемогу?!