Макаренко Дарʼя, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради, Київська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Коли почалася війна, багато хто з нас не вірив у її реальність. Ми жили у своєму світі, зайняті власними турботами, планами на майбутнє та мріями. Війна здавалася чимось далеким, незбагненним, немов кадри з історичних фільмів.

Але ось вже майже тисяча днів війни, які стали для нас щоденною реальністю. Тисяча днів болю, страху, втрат, але також мужності, сили та віри.

Мій шлях під час цих 1000 днів змінив мене так, як я не могла уявити. Війна вдарила у саме серце мого рідного краю. Особливо болісними були перші дні, коли Іванків, селище Київської області, опинилося в окупації.

Я пам’ятаю той момент, коли дізналась, що російські війська зайшли в селище. Іванків став місцем перших масштабних ударів у напрямку до Києва. У нашому тихому, спокійному селищі раптом пролунали вибухи, загорілися будинки, і почали гинути люди.

Однією з трагічних подій стало знищення місцевого краєзнавчого музею, в якому зберігалися безцінні експонати, зокрема роботи Марії Примаченко. Вогонь не лише знищив будівлю, але й символічно спалив нашу культурну спадщину.

Цей момент став для мене болючим нагадуванням, що війна — це не лише битви на фронті, а й руйнування нашої історії, нашого минулого, того, що робить нас українцями.

Водночас я бачила і приклади неймовірної солідарності та мужності серед місцевих мешканців. Коли російські війська захопили Іванківський міст, що був важливою стратегічною точкою на шляху до Києва, місцеві жителі, без зброї і під постійними обстрілами, допомагали військовим. Вони рятували поранених, ділилися останніми запасами їжі та води.

Це була не просто допомога — це був акт нескореності і боротьби за нашу землю.

Особисто для мене ці 1000 днів стали часом внутрішніх випробувань і переосмислень. Війна навчила мене цінувати кожен день, кожен момент, проведений з близькими. Коли у перші дні окупації я не могла зв’язатися з рідними, цей страх був невимовним. Усі наші буденні проблеми, на які ми так часто скаржилися, здавалися дріб’язковими перед загрозою втрати.

Та попри це, війна дала мені й розуміння того, що ми здатні на більше, ніж можемо уявити. Наш народ сильніший, наш дух — незламний.

В ці 1000 днів я також зрозуміла, що кожен з нас є частиною великого спротиву. Навіть якщо ти не на фронті, навіть якщо ти не тримаєш у руках зброю, кожен твій вчинок має значення. Допомога волонтерам, підтримка армії, навіть просте спілкування з тими, хто пережив окупацію або втратив близьких, — це все є частиною нашого спільного шляху до перемоги.

Ми бачимо, як світ навколо нас змінюється. Ми стали нацією, яка об’єдналася в боротьбі за своє право на існування. Ці 1000 днів навчили мене тому, що незалежність та свобода — це не лише гасла, це реальні жертви, які ми несемо щодня.

Попереду ще багато випробувань, але я знаю, що ми вистоїмо. Наші міста, містечка та села, такі як Іванків, обов’язково будуть відновлені. І хоча біль втрат не забудеться, ми побудуємо нову Україну — сильну, вільну і нескорену.

Ці 1000 днів війни — це лише частина нашої історії, але це та частина, яка назавжди змінила моє життя і життя кожного українця. Україна — понад усе!