Вітлюк Мар’яна, учениця 10 класу Запорізької гімназії № 6

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кочергіна Світлана Віталіївна

«Війна. Моя історія»

Двадцять четверте лютого. Четвер. П'ята ранку. Мене розбудив телефонний дзвінок від подруги зі словами: "Мар'яно, ми з батьками їдемо, почалася війна, буди батьків поки не пізно". Ось і початок цього найскладнішого випробування початок війни...

Мене охопив неймовірний страх, пролунало кілька вибухів. Настільки сильних, що аж будинок здригнувся. Я побігла в спальню до мами з татом. Всі були напружені і здивовані. Все почалося надто несподівано.

Мама, насамперед побігла збирати тривожну валізу, в яку вона кидала найпотрібніші речі, а тато ввімкнув новини. Потім батько поїхав на роботу, я боялася за нього і до того ж було страшно залишатися вдвох з мамою. Ми з нею продовжили збирати речі.

У нас приватна оселя і великий підвал, тому батько, повертаючись додому, забрав багатьох родичів до нас. Ми подумали, що так буде безпечніше та спокійніше. Усі були в паніці. При кожній повітряній тривозі ми бігли до підвалу. Спали ми також там. Багато хто спав на підлозі, хтось на більярдному столі, в пральні, на кріслах, на ковдрах, на килимах і так далі. Наші коти та собаки спали поруч з нами. Навіть їм було страшно.

Тато дуже хвилювався за мене і за маму і відправив нас до Польщі. Я дуже не хотіла їхати. Я плакала, відмовляла тата від цієї ідеї, але все було марно. Він втішав мене тим, що ми там пробудемо недовго, але це звучало зовсім не переконливо. Зрештою довелося поїхати. І хто ж знав, що ця війна затягнеться на такий довгий час.

Їхали ми евакуаційним потягом три доби. Це була окрема пригода. На кожній полиці сиділо по п'ять – сім осіб. Багато хто взагалі сидів у проходах, бо місць не вистачало. Було дуже спекотно. Їжа та вода закінчувалися. Наш поїзд ще чомусь на добу ставили у відстійник. Це було жахливо. Усі задихалися, діти кричали, усі хотіли їсти. Але добрі люди з найближчого села принесли нам їжу у банках та каструлях. Це були наші рятівники. Після приїзду мене та маму забрали наші знайомі і ми жили у них.

Всі родичі з нашого будинку згодом роз'їжджалися по своїм домівкам. Лишилися тільки тато, брат і моя тітка. Ми, перебуваючи за тисячі кілометрів від будинку, дуже переживали за кожен вибух. Насамперед прокидаючись, мама читала новини. Особливо страшно було, коли прилетіло до мого селища. Мені в той момент написали всі друзі та знайомі із запитанням "Як там тато з братом?". Ми були у Польщі майже пів року. Повернулися, бо скучили за татом. Занадто хотілося до рідного дому.

Це були незабутні емоції, коли ми нарешті зустрілися з татом. Але страх усередині все одно був. Тривожний стан не хотів нас покидати. Кожен день продовжував приносити нові звістки про бойові дії, загиблих та обстріли. Ми почали оцінювати ризики кожного кроку, обираючи найбезпечніші маршрути та місця для перебування. Але все одно намагалися хоч якось жити далі. Тому що сумувати в цій ситуації зовсім не можна.

Війна змусила нас бути ще сильнішими, докласти зусиль для підтримки один одного та своїх спільних мрій. Ми втратили багато, але набули набагато більше - внутрішньої сили, відданості та віри у краще майбутнє.