Юлія | Луганськ

"Це було все сплановано"

28 квітня 2014 року Донецьк та Луганськ бачили останні мітинги під жовто-блакитними прапорами. До цього їх відбулися десятки: протягом усієї весни луганці та донеччани виходили на площі своїх міст, щоб висловити підтримку суверенітету України, а проросійські сили тим часом виводили на вулиці своїх прибічників, твердячи, нібито київський Євромайдан готує напад на Донбас, в регіон от-от приїдуть автобуси із нацистами, й від них має захистити Путін. Протидія українському руху ставала дедалі жорстокішою.

Останній публічний виступ у Донецьку 28 квітня було придушено арматурою і камінням. Далі була війна і окупація.

Учасники тих подій розповідають Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода), що відбувалося тоді всередині українських протестів, чому, на їхню думку, саме у їхньому регіоні Кремль розпочав агресію 9 років тому і як озброєним проросійським загонам вдалося захопити органи влади Донеччини та Луганщини.

Юлія Кішенко, луганчанка, у 2014-му – учасниця Євромайдану в Луганську, зараз – менеджерка освітніх програм «Восток SOS»

– Луганський Євромайдан почався одночасно з київським. Це були різні мирні акції – велопробіг, хода, артінсталяції, покази фільмів, «відкритий мікрофон». Ми різними шляхами намагалися показати своє бачення майбутнього – курс на євроінтеграцію, а головне, що Луганськ – українське місто.

Луганськ, березень 2014-го

Звісно, у нас був не такий чисельний Майдан, як у Києві, але на вихідних збиралися тисячі людей.

Спочатку міська влада не звертала на нас уваги. А коли нас більшало, то і їхній супротив ставав все більшим – з’явився «антимайдан».

Коли ми показували фільм «Межгір’я» про статки Януковича, на нас напали «казачки» і пошкодили екран та техніку. Але з другої спроби показ вдався. Тоді було багато наших людей, які захистили акцію.

18 квітня 2014-го

«Між нами була всього одна дорога і «кордон» міліції, який потім в одну мить розійшовся і нічого не робив»

Найбільший наш мітинг був 9 березня – на день народження Тараса Шевченка. У нас на площі відбувалися музичні виступи, усі, хто хотів, міг прочитати вірш Кобзаря, грали діти… Ми розуміли, що щось не те. Адже вперше одночасно відбувалися чисельні заходи двох протидіючих таборів – і у нас, і у «Антимайдану».

Між нами була всього одна дорога (одна з центральних вулиць міста – Совєтська) і «кордон» міліції, який потім в одну мить розійшовся і нічого не робив, коли на Євромайдан напали проросійські активісти. Відбулася масова бійка, кілька наших постраждало.

Це було все сплановано. Бо саме в той день вони захопили будівлю ОДА, а площа Шевченка і наш мітинг стояв на їхньому шляху – десь 200 метрів від відкритих дверей ОДА.

Мітинг біля пам'ятника Шевченку 9 березня

«А где у вас тут «шаВерма?»

Відчувалося, що це не місцеві виходять проти нас. Луганськ – хоча і велике місто, але всі один одного знають. Ми бачили, як привозили автобуси людей, які потім ходили вулицями та питали: «А где у вас тут «шаВерма?». Але всі місцеві знають – у нас «шаУРма» і «БЛИН’ОК» (найпопулярніша луганська мережа вуличних МАФів з млинцями – ред.).

Останній мітинг в Луганську відбувся на день пізніше за донецький – 28 квітня 2014 року. Після – ми вже не виходили. Уже проросійські активісти почали захоплювати відділки міліції, обласні військкомати, забирали наших людей в полон… Почалася війна.

Луганський євромайдан

3 травня відбувся штурм обласного військкомату. Традиційно там нагнали натовп бабусь, які кричали щось про Росію, а прикриваючись ними, росіяни захоплювали будівлю. І мій чоловік поїхав з друзями це стрімити. Його помітили, впізнали, бо він неодноразово виступав на телебаченні, схопили, зав’язали руки за спиною, приставили автомат, закинули в автівку і відвезли, як пізніше виявилось, в захоплену будівлю СБУ.

Чоловіка дуже довго били. Через добу випустили. Я весь цей час стояла під будівлею, телефонувала, куди тільки могла, щоб якогось посприяти його визволенню. Уже тоді була комендантська година була, автоматні черги було чутно. Стрьомно. Чоловіка випустили і ми прийняли рішення, що треба виїжджати.

«До 2013 року ніхто не збирався до Росії, не було мови про окремі республіки»

Луганськ мав багато проукраїнських людей. Не всі вони були активними. Можливо, причина в тому, що не було такої культури виходити та висловлювати свою думку, не було культури активних дій на захист своїх прав. Люди думали: «Та нічого страшного, нічого не відбудеться». Багато людей не здогадувалися, що буде війна і Росія захоче забрати частину території України.

До 2013 року ніхто не збирався до Росії, не було мови про окремі республіки. Це було штучно розіграно та викликано за допомогою пропаганди, були сфабриковані усі ці настрої для того, щоб підіграти тим планам, які Росія задумала про Крим, Луганську та Донецьку області.

На жаль, нам доводиться боротися з Росією третину свого життя. Вже 10 років ми продовжуємо протидіяти цій навалі та цьому геноциду.

Зараз чекаю, коли Луганськ знову буде українським. Готуюся до цього. У луганського Євромайдану був у 2013-2014 роках 30-метровий синьо-жовтий стяг. Але ми не змогли його вивезти, бо на той час уже були ворожі блокпости по області, через які треба було проїхати.

Цієї зими пошила новий стяг, ще більший. І він чекає, коли Луганськ звільнять, і ми підемо ходою центральними вулицями міста, тримаючи стометровий величезний прапор України.