Лєбєдєва Діана, 9 клас, Науковий ліцей міжнародних відносин УМСФ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворчан Алла Зеновіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На початку повномасштабного вторгнення, коли все моє життя перевернулося з ніг на голову, я вперше в житті усвідомила, що таке справжній страх, невідомість та... допомога, яка змінює світогляд.

У перші дні війни, коли навколо вибухали новини про бомбардування, евакуації, сльози та прощання, мені довелося покинути рідний Дніпро. 26 лютого ми з мамою вирушили до Італії, до сестри моєї бабусі, жінки на ім’я Ольга, де провели три місяці.

Це була не просто поїздка − це була втеча, пошук безпеки та надії. Я пам’ятаю свій стан, коли ми перетнули кордон. Здавалося, що світ розколовся навпіл. Один − знайомий, рідний, але охоплений війною. Інший − новий, чужий, безпечний, але холодний емоційно, бо серце залишилось в Україні.

Італія вразила мене своєю красою. Там було дуже гарно: затишні вулички, тепле сонце, старовинна архітектура, свіже повітря і море. Страви, які готувала Ольга, були неймовірно смачними − паста, піца, тірамісу, усе мало свій особливий смак.

Мені там дуже сподобалось, але я дуже сумувала за своїм рідним Дніпром. У всьому відчувалося щось своє, рідне і водночас чуже.

Жінка, яка нас прийняла, була прикладом тієї сили допомоги, про яку я пишу. Вона зустріла нас не просто як родичів, а як найдорожчих гостей. Вона зробила все, аби ми почувалися вдома. Від її усмішки, теплої їжі, розмов українською, які вона спеціально відновила у пам’яті, я відчула щось, що змінило мене назавжди − людяність. Це було як маяк у морі страху.

Допомога не завжди матеріальна. Найбільше мене вразила саме моральна підтримка.

Італійська школа, де я провела короткий час, діти, які, дізнавшись, що я з України, підтримували мене, вчителі, які показували щирий інтерес до мого досвіду − усе це сформувало новий погляд на людство. Я зрозуміла, що співчуття та розуміння не мають національних меж.

Через три місяці ми повернулися в Україну. Спочатку жили два тижні в Івано-Франківську. Там я знову відчула силу єдності українців. Люди, які нічого про нас не знали, допомагали з житлом, продуктами, просто добрим словом. Я бачила, як незнайомі обіймалися на вокзалі, ділилися водою в чергах, читали новини один одному в укриттях. Це був урок людяності, який я ніколи не забуду.

Коли ми повернулися додому в Дніпро, я вже була іншою. Не лише старшою на кілька місяців, а іншою в душі. Я почала більше цінувати дрібниці: чашку чаю вдома, знайому вулицю, уроки в моєму ліцеї.

Але головне − я навчилась допомагати іншим. Я стала волонтеркою в шкільному проєкті, де ми збирали книги та іграшки для дітей з прифронтових зон. Кожна передана річ для мене була продовженням тієї доброти, яку я колись отримала сама.

Цей досвід допоміг мені зрозуміти, що навіть у найтемніші часи є світло. І це світло − допомога. Допомога, яка не лише рятує, а й змінює. Вона змінює тих, хто її отримує, і тих, хто її надає. Вона змінює суспільство. Саме тому ця подія − мій виїзд за кордон і повернення − стала для мене тією, яка змінила все.

Я більше не бачу світ чорно-білим. У ньому багато відтінків, і серед них — співчуття, підтримка, турбота. Саме ці риси мають стати основою нашого майбутнього після війни. Бо сила України — у взаємодопомозі. І я щаслива, що змогла її відчути.

Мене навчили не лише приймати допомогу, а й давати її. І я знаю, що в майбутньому, ким би я не стала, я завжди буду тією, хто подасть руку, хто скаже добре слово, хто підтримує. Бо ця подія − момент втечі, момент повернення, момент єдності − змінила мене назавжди.