Марина Ляхова, Фаховий мистецький коледж Луганської державної академії культури і мистецтв

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Погляд

Ну що, чеченцю, дивишся на мене?

Ти думаєш, що я тебе боюсь?

Скануєш поглядом, що можна взяти з мене,

А я дивлюсь і подумки сміюсь.

 

Дістав бінокль, довкола зириш,

Бо небезпека в тебе за спиной.

Ти кажеш, на війну приїхав, шкарпетки білі, манікюр...

Та ти герой?

 

Ти вимов спершу слово "паляниця"!

Що, не виходить? Щось не те верзеш?

Не розумієш, що таке пшениця

І що таке вкраїнський чорнозем?

 

Як "Гради" падали, ти перший драпав,

Попереду усіх тікав.

Та ось тобі за це розплата,

За всі гріхи, що ти вже назбирав.

 

Запам’тай, проклятий враже,

За кожне зло, за сльози всі —

Ти відповідь даси.

Можливо, не на цьому світі,

А на тому ти за все відповіси.

 

Квітень 2022 року приніс у тихе село Макіївка на Луганщині не весняне оновлення, а справжнє пекло.

Разом з російськими окупантами до села увірвалися чеченські бойовики, які, поводилися не як люди, а як дикі звірі. Це була не просто окупація, а цілеспрямоване пограбування та психологічний терор, що закарбувався у пам'яті місцевих жителів назавжди.

Одного вечора, близько сьомої години, швидкісний автомобіль, що мчав до нашого будинку, став передвісником біди. Двоє величезних чоловіків та їхній очільник на прізвисько Лобзік почали ретельно оглядати місцевість, розпитуючи про попередні "прильоти" та кількість жителів.

Їхня фраза: "Ми завтра перевіримо у селі, хто є хто і хто чим живе", пролунала як смертельний вирок.

Наступного дня почалися "зачистки". Чеченці заходили до кожного двору, несучи навіть драбини, щоб дістатися на горища. Моя родина ховалася в погребі, коли до нас спустилися бойовики, наставивши автомати на дітей. Звучали вимоги: "Давайте телефони, планшети, ноутбуки", "Зніміть всі паролі". У погребі було багато дітей, які від страху тремтіли й плакали.

Техніку, золоті прикраси, гроші – все збирали у великі сумки. Згодом почали забирати навіть машини.

Особливо запам'ятався випадок з моїм братом. Його нову машину, що була придбана тяжкою працею, намагалися забрати. Присутність родичів та крики моєї матері, змусили чеченців відступити. Однак це не зупинило їхніх звірств. Сусідів грабували, зривали золоті прикраси, різали меблі, шукаючи гроші.

Кульмінацією жаху став момент, коли племінник побачивши чеченців, кинувся тікати. Його переслідували, а потім наставили автомат на живіт його бабусі. Розпитуючи хто це? І чому тікає? Холод металу, відчуття загрози, цей страх досі переслідує мою маму. Уся громада отримала наказ не виходити за межі двору.

Ці нелюди ходили дворами, вишукуючи пожитки. Якщо вони бачили молодих телят, то без дозволу забирали це хазяйство з двору. Біля школи вони влаштували різанину цих тварин. Картини, які бачили місцеві, були жахливими: вішання за ноги баранів, телят, корів, де потім вони влаштовували собі пір.

Чеченці мешкали у школі, туди возили місцевих мешканців на перевірку. Багато хто опинився у спортзалі.

Вони вдавалися до жорстоких побиттів: брали за руки і ноги, кидали об підлогу, перебивали ребра, били різними палицями, прикладали електрошокери. Це робилося просто так, заради розваги.

Їх також цікавило питання, де у цьому селі є родичі "укропів". Коли вони знаходили військову форму або підтвердження того, що людина проходила військову службу, то, звичайно, ці родичі підпадали під пильний контроль. Голову села, яку також ці невігласи жорстоко побили, змушували принести списки тих родичів, у кого були військовослужбовці. Але вона цього не зробила, і щоб врятувати своє життя, їм з чоловіком довелося тікати.

Так, мені довелося бути свідком і учасницею надзвичайно зворушливої історії допомоги під час повномасштабного вторгнення, яка глибоко вплинула на життя людей навколо нас.

Це сталося у квітні, коли до нашого села Макіївка заїхали чеченські бойовики, і ситуація стала вкрай небезпечною.

Коли наші сусіди, рятуючи власні життя, наважилися полишити село, голова сільської ради, на жаль, мусила залишити свою літню матір. Жінці було за 80 років, і до того ж вона була незрячою. Після чергових обшуків, коли чеченці особливо ретельно перевіряли двори, а їхня машина постійно стояла напоготові, одного вечора в наше вікно постукали.

Це була та сама старенька бабуся. На вулиці йшов дощ, вона була вся брудна, змокла, голодна, плакала і не могла потрапити до своєї хати. Мало того, перед цим чеченці чинили обшук у її помешканні, погрожували вбивством, якщо вона не розкаже, де знаходиться її донька. Вони перевернули все догори дригом, але нічого не знайшовши, покинули хату, залишивши за собою справжній гармидер. Після такого обшуку бабуся ледь прийшла до тями.

Моя мама, ризикуючи власним життям, пішла в обхід, не центральною вулицею, а через город, щоб ніхто не помітив. Вона принесла їй їсти, завела до хати, затопила піч, дала заспокійливі.

І так, з квітня по вересень 2022 року, ця бабуся стала повноцінним членом нашої родини. Ми варили їсти, а моя матуся особисто носила їй їжу, купала її та доглядала. На знак вдячності бабуся подарувала моїй мамі стареньку Біблію, яка стала безцінним подарунком на все життя.

Нам вдалося евакуювати цю стареньку, але стійку бабусю до її доньки, а потім, ми теж змогли покинути окупацію. Коли нарешті приїхали в Україну відвідували її, вона нам дуже часто телефонувала, кожного разу повторюючи слова вдячності за все, що ми для неї зробили.

Цей вчинок доброти та милосердя в умовах смертельної небезпеки був надзвичайно важливим. Він не лише врятував життя літньої незрячої жінки, яка пережила жахливий обшук і погрози, а й став яскравим прикладом людяності та співчуття посеред жахів війни.

Ця історія зміцнила наш дух і показала, що добро може перемогти зло, навіть коли здається, що все втрачено.