Олег Кеньо, 8 клас, ліцей № 3 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сущук Оксана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Я прокинувся о четвертій ранку від вибухів. Піднявся, пішов у кухню, де вже були мама, бабуся, дідусь та дядько Олександр. Усі  дуже схвильвані. Спочатку подумали, що вибухнула АЗС, що недалеко від нашого будинку. У новинах писали про падіння гелікоптера. Дідусь увімкнув телевізор, і ми стали слухати звернення Президента, який повідомив, що Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Моїй родині було важко повірити, що прийшла війна. Усім здавалося це страшним сном.

Бабуся швидко почала збирати речі. Дідусь побіг у магазин по хліб, крупи та інші необхідні продукти. У квартирі страшна метушня. Люди на вулиці панікували. Сім’я вирішила виїжджати подалі від небезпеки.

Із Нової Каховки на правий берег мене з мамою вивіз дядько. Батько в цей час працював у Бериславі. Він приєднався до нас після обіду. Нам було, куди їхати, бо моя родина має будинок у селі Зміївка Бериславського району.

Бабуся з дідусем лишилася в місті. Наступні два тижні ми не виходили з двору. Було не зрозуміло, що робити далі. Магазини закриті. Харчами допомагали сусіди. Доводилося все економити. За два тижні дозволили рух через Каховську ГЕС і бабусі вдалося передати нам сумку з продуктами. Для людей це було дуже небезпечно, бо їхати доводилося через блокпости.

Невдовзі ворогом було захоплено й Зміївку. А в травні не стало моєї бабусі. Дідусь залишився в місті з моїм дядьком.

Майже 9 місяців окупації минули в страху й невідомості. Але тоді ніхто ще не знав, що нас чекає попереду.

Вранці 11 листопада ми з мамою були на риночку в селі й побачили, як з вулиці від Дніпра йдуть кілька військових. Подумали, що це росіяни, але потім, коли вони підійшли ближче, то ми звернули увагу на форму й зрозуміли, що це наші хлопці. Усі побігли їм назустріч. На очах сльози радості. Я був щасливий. 

Та через кілька днів почалися обстріли. Найстрашнішими були авіабомби. Звуки страшних вибухів, мабуть, не забуду ніколи.

А потім нам довелося побувати в справжньому пеклі:  нескінченні  обстріли, підвал, вісутність світла й води, безсоння, виснаження, страх і розпач.

Коли стало зовсім нестерпно, нам довелося переїхати в інше село. Із собою взяли лише необхідні речі та  котів  (у нас їх троє). Так  опинилися в Степному, що теж на правому березі Херсонської області. Там прожили рік. А пів року тому переїхали до сусіднього села Новорайськ. Тут почуваємося більш спокійно, хоч і чуємо звуки вибухів то з одного боку, то з іншого.

Протягом усього часу нам допомагали татові родичі, які зараз у Кривому Розі, а також різні люди: сусіди, друзі, волонтери, знайомі й незнайомі. Моя сім’я теж не залишається в боргу: допомагає по можливості всім, кому треба.

Я мрію про повернення додому. Жаль, поки що вертатися немає куди. Хотілося б побачити дідуся та дядька. Дуже за ними скучив. 

Мрію про спокій та мир.

Ось так моє життя й розділилося на ”до” та “після.