Герко Ангеліна, 9-Б клас, Калинівський ліцей Воскресенської селищної ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гутовська Ірина Олександрівна

Війна. Моя історія

24-го лютого я прокинулася від розмови на підвищених тонах моєї мами, це було дивно, бо було дуже рано. Я вибігла зі своєї кімнати зустрілася поглядом з мамою , він у  неї був дуже переляканий, відсторонений і моторошний. В останнє я такий бачила на її обличчі коли ми дізналися про трагічну смерть мого рідного брата. Я чомусь дуже злякалася за тата, тому що він служив у морській піхоті і був якраз у Маріуполі. Потім я зрозуміла, що мама розмовляє саме з татом,  він її зателефонував щоб попередити.

Я запитала тихим голосом: "Мама почалась війна!" - "Так, донечко, почалось" – тихо зі сльозами на очах, відповіла мама.

Я чула вибухи один за одним, вибухало десь далеко, але страшно було дуже. Ми не розуміли, що нам потрібно робити: мама збирала документи, ліки.

Другий день війни і ми вже в Пивниці... Від сусідів дізналися, що  вночі має бути наступ, і краще ховатися.

Мама, я та маленька сестричка, якій на той час було лише 2 рочки, тулилися на маленькій розкладачці... Було холодно, сиро, напівтемрява... Почався наступ навколо були чути вибухи, деякі десь далеко, а деякі зовсім поруч. Тіло в мене все тремтіло, в долонях і в стопах був морозний холод (я так і незрозуміла чи то від холоду, чи то від страху).

Сестричка постійно плакала...

Вибухи то переставали, то були ще більше, ближче та гучніше...

Ми точно чули, що хтось перестрибнув хвіртку з городу на подвір'я. Сестричка, на щастя, спала. Мама тихесенько сказала, щоб я вимкнула ліхтар. Та я була так панічно налякана, що не могла навіть поворухнутися. Мені дуже боліло в грудях та, я не могла нормально вдихати повітря. Це була панічна атака,  яка у мене повторювалася ще дуже багато разів. Мама сама, боячись, не розбудити сестричку, дотягнулась до ліхтаря, вимкнула його. Ми чітко чули кроки на подвір'ї, та чиюсь розмову. Ми мали два великі пси, але жоден з них навіть ні разу не гавкнув, і взагалі, коли були вибухи, жоден пес в селі не подав голосу і це було дуже дивно. Всі були дуже налякані. Ми з мамою досі не знаємо, хто ходив по нашому подвір'ї.

Це була найстрашніша ніч в моєму житті. Завжди згадую її із жахом.

Вранці ми пішли до будинку. Приїхав колега тата, і запропонував поїхати з ним в край села ховатися всім разом в гаражі.

Добрі люди нас прийняли, і я трохи заспокоїлась. Разом було тісно, але вже не так страшно. В гаражі нас було від 16 чоловік, всі ділитися чим і як могли. Люди там були дуже налякані, так як в той час впала на дорозі ворожа ракета. Чоловіки сиділи на лавці просто неба, в результаті двоє загинули  відразу,  а двоє тяжко поранені. Пізніше ми дізналися, що один з них помер в лікарні інший лишився живий, але, нажаль,  втратив кінцівку.

Дітям забороняли виходити з гаража майже зовсім (тільки швидко в туалет). Мама виходила, щоб готувати їжу на багатті (газу не було, тому що ракетою пошкодило труби, світла теж не було). Ще мама бігала додому,  щоб нагодувати наших песиків та курей...

Коли мама була не з нами, я страшно так переживала.

Ми чули, що багато людей виїжджають за кордон, але ми не їхали, мама чекали коли подзвонить тато.

Тато був у Маріуполі в самісінькому пеклі. На щастя, через три тижні тато подзвонив. Мама дуже плакала від щастя.

Він нам сказав, що як маємо можливість, то мусимо їхати якнайдалі... На другий день ми поїхали до Польщі... Тут спокійно,  гарно, безпечно, але ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ДОДОМУ!!!!

Мій тато був на Азовсталі, тепер перебуває у ворожому полоні. Дуже вірю в перемогу і у возз'єднання нашої сім'ї на рідній землі!