Маслов Артем, 10-Б клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №26

Вчитель, що надихнув на написання есе: Альона Сергіївна Марченко

"Війна. Моя історія"

Я Артем, звичайний хлопчина, що спокійно жив і навчався у найкращий країні, у м. Суми. До 24 лютого 2022 року мав щасливе і безтурботне дитинство, ріс у щасливій родині, з мамою, татом і непосидючим старшим братом. З цієї «чорної» дати все змінилось.

Вранці 24.02.2022 я прокинувся о 5 ранку, батьки голосно говорили, були надзвичайно стурбовані. Вони сказали, що почалась війна. Я був спокійний, бо довіряв батькам, вони щось неодмінно придумають. Наші рідні жили у с. Грабовське, вони і зателефонували нам. Звідти все почалося: обстріл градами прикордонного загону і прохід танків через село.

Мама і тато швидко зібрались і поїхали на заправку, бо розуміли, що палива скоро не буде.

Брат Богдан звільнився зі строкової служби і тільки починав своє щасливе парубоче життя. Скільки його пам’ятаю, він завжди був патріотом і борцем за справедливість. Він швидко зібрався і сказав: «Я у військомат!» Тато і собі: «Я з тобою!»

Ми з мамою залишились, я не розумів, що маю робити. Мама телефонувала на роботу своїм колегам, знайомим.

Бодька і тато отримали автомати і стали до оборони міста.

Десь два-три дні ми були вдома, мама періодично виїжджала, розвозила захисникам необхідне, готувала їм їжу. Постійні тривоги і обстріли змушували нас бігати з п’ятого поверху у підвал.

Тато і брат перестали приходити додому, лише інколи телефонували. Мама вирішила відвезти мене і прабабусю (80 років) у село до своїх батьків (там гарний будинок і міцний погріб), а потім повернулась сама через ворожі блок-пости додому.

Минали дні, інтернет і світло були не завжди. Періодично ми виходили на уроки. Я чекав звістки про тата і брата і, звичайно, про нашу перемогу. Мій дідусь, якому вже 67 років, ще той вояка. Він не сидів склавши руки, виїжджав за продуктами, слідкував за пересуванням рашистів і передавав координати нашим захисникам. Бабуся дуже за діда переживала, просила залишитись вдома.

Брат і тато приймали активну участь у визволенні Сумщини. Завдяки ним і ще багатьом таким же добровольцям ми нарешті дочекались звістки про визволення міста і найближчих населених пунктів. Активні бойові дії відійшли подалі від нас і матуся забрала мене додому.

Дякувати Богу, ми пережили зиму. Сусіди були всі такі згуртовані і допомагали один одному. Прийшло довгоочікуване літо, але я не поїхав на канікули до бабусі. Тепер неспокійно стало у них, це прикордонна територія. Обстрілів на Краснопільщині ставало дедалі більше. Люди не здавались, об’єднувались у волонтерські гуртки. Дідусь продовжував партизанити, бабуся з подругами готували для військових, прали для них одяг.

Перед початком війни я перейшов до іншої школи, карантин, потім війна. Я не встиг познайомитись з новими однокласниками, мій найкращий друг Артем виїхав за кордон. Мама на роботі, батько і брат воюють, а я весь час один. Дуже важко витримати, коли весь час лунають тривоги, а ти один на п’ятому поверсі п’ятиповерхівки. Мама переживала, весь час телефонувала і просила спускатись до підвалу.

Промайнуло літо, наче і не було. Осінь 2022 року стала для нашої родини найстрашнішою: 18 жовтня отримали звістку про загибель брата під час оборони м. Бахмут. Не вірили. Це не мало з ним статися, бо йому лише 21 рік. Страшна втрата для нашої родини. І навіть зараз, коли вже промайнув майже рік, я відчуваю, як мені не вистачає Бодьки.

Знаю, що є родини, що пережили страшніші події, ніж я, і багато чого втратили за час війни. Але я пам’ятатиму цей період у своєму житті, і чекатиму перемоги, як і всі українці. Перемога неодмінно буде за нами. Ми будемо жити, працювати, сіяти пшеницю, пекти хліб і пироги, будувати, ремонтувати, вирощувати городину не лише для себе, а й для рідних і сусідів, а то раптом їм чогось не вистачить. Бо ми українці.

Слава Україні!

Героям вічна слава і пам’ять із роду в рід!