Життя недалеко від лінії розмежування ніколи не буває легким і спокійним. Мешканка Сєвєродонецька Вікторія добре знає, що треба робити, коли починається обстріл. Намагається вижити сама й допомагає іншим.

У перший день війни я перебувала в місті, ішла чи то на роботу, чи то додому. Почула над головою свист винищувачів і навіть не зрозуміла, що це таке. У голові не вкладалося, що це відбувається в мирному місті з мирним населенням. З’явився страх, жах, паніка.

Ми живемо в Сєвєродонецьку, недалеко від лінії розмежування, але жаху бойових дій ми не бачили. Я тільки чула.

Ми постійно думали й говорили про те, куди бігти, що робити, як жити далі, як рятуватися. Ми вживали заходів, щоб триматися разом і допомагати один одному.

Запам’яталося, що документи потрібно тримати в одному місці. Цей «тривожний чемоданчик» досі в мене десь стоїть. Добре, якщо свій транспорт є.

Усім моїм родичам, які живуть у Луганську, я допомагала до останнього. Дуже шкода, що зараз втрачено зв’язок між Луганськом і нами. Дуже багато друзів залишилися без житла, без бізнесу, без грошей. Ми їм допомагали, чим могли. Навряд чи я щось із цього зітру з пам’яті. А забути б хотілося вибухи, ці 4-5 годин ранку, коли були нальоти. Було чутно, як сусіди реагують, і ми не знаємо, куди бігти, особливо якщо з дитиною. У нас на той час дитині було шість років.

У підвал не побіжиш, тому що ми живемо в 9-поверховому будинку. Сподіваємося на військових і на самих себе, а також на те, що ми коли-небудь зустрінемося з рідними та близькими, що ми зможемо їздити без будь-якого контролю на блокпостах, нескінченних оглядів машин і документів.