Вікторія до останнього не вірила в те, що бачили очі. Коли з’явилися літаки та почали бомбування, тільки тоді зрозуміла, що коїться. Разом із дітьми виїхала до Борисполю, але зв’язок з рідними, які залишилися на непідконтрольній території, намагалася підтримувати постійно. Так вона дізналася, що мешканці Горлівки вже на слух визначають, яким калібром обстрілюють їхнє місто.

Вже сім років я у місті Бориспіль. Для мене той день, коли почалася війна, був страшний. Ми встигли з нашою сестрою та дітками сісти у потяг і поїхати до Борисполю, саме в той день, коли прилетіли літаки та почали бомбити наше місто Горлівку. Це дуже важно і дуже страшно. Такого, мабуть, не можна нікому побажати, і таке відчуття, що це все не з нами було.

До війни не можна бути готовим і не очікуєш ніколи. Це дуже страшна річ, не можна передати ні словами, ні емоціями, мабуть, протягом багатьох років. Це як рана, що ніколи не загоюється.

Коли це все готувалося в місті, звичайно, було дуже багато військових. Я взагалі пересувалася з сім’єю на таксі, громадським транспортом було дуже страшно їздити. Чоловік з роботи так само приїжджав, він працював в місті Єнакієве і для того, щоб приїхати додому, потрібно було проїхати невеликий пропускний пункт з озброєними  військовими. Ми з сестрою встигли на той останній потяг, але там були наші чоловіки і мої батьки, і зараз вони там поки залишилися.

Коли починалися військові дії, додзвонитися, щось перепитати і дізнатися якусь інформацію про те, що всі живі, не було можливості. Потім, коли з’являвся зв'язок, вони розказували, як все є. Люди казали, що вже знають, якого калібру летить снаряд, якими установками, якою зброєю йде обстріл, то через півроку вони на слух розпізнавали і калібр, і з якої установки. Звичайно, звучали слова підтримки і прохання приїхати, але не все так просто. На жаль, ми нікому не потрібні.

Але я знаю, що назад ніхто не повернеться, вороття не має. Мені здається, що ми почали жити як з чистого аркуша. Цю подію можна назвати новим життям.

Ми на початку планували, що будемо кудись з дітками виїжджати, бо всі вже знали, що буде далі. Спочатку думали переїхати до Дніпра, потім в останній момент передумали і переїхали до міста Бориспіль. У нас у Києві є друзі, які нас підтримували, ми зустрічалися дуже рідко, але знали, що вони у нас є.