Мотовилець Анна, 15 років, 9-А, Тетіївський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Мамчур Лариса Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Я мала бездоганне життя. Вільно будувала довгострокові плани на майбутнє, бездумно відкладала справи на потім, але, на жаль, не цінувала цього по-справжньому. Не звертала уваги на дрібниці, які зараз для когось мають найбільшу цінність.

Всі дитячі негаразди забулись одного ранку, а саме: двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. А далі почалася історія, невідома для мене раніше. Ці дні та наступні місяці, що тривають і досі, пам’ятатимуть усі. Кожен по-різному, залежно від обставин, зустрів повномасштабну ВІЙНУ. Але всі українці відчували емоції, які неможливо описати. Та я добре запам’ятала події, що відбувалися напередодні. Певний час люди обговорювали, чи зможуть чутки про вторгнення російського війська бути правдою? Я входила до частини тих, хто не вірив, бо не розуміла чому, за що, і кому це потрібно . З дитинства мені здавалося, що у високорозвиненому світі, в наш час, війна є лише частиною історії, яка ніколи не повторюватиметься. Але моє життя перевернулося на 180 градусів, без мого бажання на це.

Прокинувшись, як зазвичай, до школи, і побачивши всю родину перед екраном телевізора, в мене виникли питання, але після слів «Почалося» я забула про всі попередні думки. Страх заполонив кожну частинку мого мозку і ще довго не давав усвідомити події, що відбувалися навколо.

Близько місяця в нашому будинку суцільним потоком лилися новини про обстріли та всі інші жахіття, нанесені ворогом, які повідомляли телевізійні канали новин. Батьки відразу облаштували сховище для нашої родини, в якому ми проводили години повітряних тривог. Прокидаючись вночі, зрання, чи впродовж дня,  спускаючись до сховища, я сподівалась на те, що горе омине всіх людей. Я була, є й буду вдячна всім, хто хоч чимось причетний до збереження життя людей.

Вибухи неподалік мого міста підштовхнули батьків до думки про мій із сестрою виїзд на захід України або ж навіть за кордон моєї Батьківщини. Я до останнього не допускала думки про це. Мені особливо страшно залишити родину, дім і рідний край, який подарував мені друзів, спогади й мирне дитинство, але завдяки зусиллям захисників, волонтерів і всіх небайдужих я зараз вдома, з повною родиною та вірою в щасливе майбутнє українців.

З 24 лютого, коли російська федерація почала вторгнення до України, й по сьогодні я маю найважливішу мрію, яка, сподіваюсь, здійсниться найближчим часом - це Перемога нашої незламної України. Адже саме тоді я відчую Мир. Я зможу вільно почуватися, перебуваючи у будь-якому куточку найкращої для мене України. Відчуватиму душевний спокій і забуду про хвилювання щодо мого щасливого майбутнього.